• Передмова, без якої оповідання не було б взагалі
  • Частина 1. Усвідомлення себе.



  • страница1/3
    Дата11.05.2018
    Размер0.53 Mb.

    Життя після смерті тільки починається!


      1   2   3

    Життя після смерті тільки починається!

    З вдячністю до моєї коханої вбивці…

    Якщо пощастить, ти залишишся на самоті. Зовсім. Нікого не буде поруч, і доведеться шукати опору. Опиратися на землю і на себе.


    Аглая Датешидзе1

    Про що це оповідання? Про любов, яка живе, попри те, те для неї нема місця: головний герой як би не живе, а героїня – ніби то теж… але Любов – живе у спогадах і у вчинках, Любов між ними не підвладна часу, а існує як єдиний сенс життя. І тому вони живі більше, ніж вони самі про це говорять. Любов стала для них тим життям, яке не може завершитися, аж поки існує пам’ять і живе Душа…



    Передмова, без якої оповідання не було б взагалі
    Потрібна велика мужність,

    щоб постати перед лицем янгола смерті.

    Треба бути дуже сильним.
    дон Мігель Руїс2
    Я помер в січні чи в лютому 2016 року. Точної дати сказати не можу, бо усвідомлення, що я помер, прийшло не одразу. Це в дешевих блокбастерах – бах! і герой розплющений на склі чи в конає в конвульсіях – і час відомий: наприклад, 10 година вечора, 1 січня! Насправді, це – фігня. Теж смерть придумали – щоб так одразу, для всіх, без проблем… ха-ха (два рази, намьок, що в цьому місці смішно)!

    Справжня смерть підходить поступово. Спочатку – як трагедія, потім як бурлеск та фантасмагорія, і, вже остаточно – як буденність.

    Смерть – це кардинальна зміна себе і свого «Я» -- перетворення і перевтілення. В ніщо. В чистий лист. Потім до цього чистого листа додаються спогади і смаки, аромати, точки тяжіння, та бозна що ще, все те, що є частиною бувшого «Я». І це починає тебе дратувати і обтяжувати. І ти усамітнюєшся з надією та самолікування, та марно – на самоті не краще… В один момент ти усвідомлюєш, що втратив все. І є лише спогади і іншого життя. І ці спогади приводять тебе до людей, ти кидаєшся їм на шию – і здивування у відповідь. Щось не так? Ні, все добре. А ти хто? Ти – так, пригадую, але, як, навіщо?...

    Пригадую….

    Важливо пережити етап шоку від нової реальності життя. І дочекатися буденності. Навіть біль може стати буденною. І простою. У простоті схована лікувальна мудрість. Мудрість – це усвідомлена відстороненість від того, що не дає тобі можливості жити. Про-живати себе….

    Коли почалася буденність – можна починати життя. І нарешті є шанс прожити те життя, про яке ти мріяв. Чи колись мріяв. Однак, є обмеження.

    Не бажай і не мрій про можливість повертатися. Не можна повернутися. Краще не думати про це. Важко, але варто спробувати.

    Можливо вдячно згадувати те, що тішить і зігріває душу? І не пригадувати інше?

    Ви не думали, скільки мерців оточують нас? Скільки очей, крізь які не проступатиме життя… Скільки людей живуть від «дози» до «дози» (алкоголь, наркотики, емоції, «залежність від успіху», «залежність від грошей», «залежність від демонстрації сили чи … відвертої дурні» тощо).

    Не можна впливати на життя інших, якщо це особистісні стосунки, і якщо вони не хочуть цього впливу. Важко сформулював. Простіше – не можна робити те, що б ти не хотів, щоб зробили з тобою без твоєї усвідомленої згоди.

    Я беру себе за руку і починаю подорож по часу. Часу уявному, але настільки реальному, наскільки можна взагалі вірити в реальність. Як я помер? Це не важливо, як. Повільно, але безповоротно. Моя вбивця і досі приходить до моїх снів, і я радію цим снам. Бо є єдина можливість відчути її близькість. Адже вона теж пішла з цього життя. Початку непомітно, а потім раптово завмерла між реальністю і потойбіччям. Коли лікар «Швидкої» сказав, що вони запізнилися, я відчув Порожнечу реальності. З якою я і досі намагаюсь знайти вихід.

    Саме тоді я помер. Вона забрала мене з собою у свій світ, але не відкрила двері до себе. Я стою на порозі саме так, як вона завмерла між світами.

    За що і навіщо я був вбитий? Чи як? Я досі не знаю. А, відверто, то з часом, ці питання мене не переймають. Бо цікаво не причина – цікавими є наслідки.

    З часом прийшло розуміння, що Всесвіту була потрібна моя зміна, моє перетворення у іншу людину, і що це перетворення має відбутися саме тут і саме у 2016-2017 роках…. Щоб сталося диво, про яке я і не марив до того.

    Коли ти помер – тобі все дозволено. Але навіть мерцю не можна завдавати школи іншим. Бо хтозна, на кого впаде відповідальність за такі вчинки.

    Мерцю легко. Однак, дуже сумно. Легкість суму та саркастичний гумор – це вся зброя. А ще виявилось, що мені дозволено писати. О, ця розвага дорогого коштує. А ще вона лікує… письменник лікує себе, а якщо лікування вдається, то він лікуватиме інших. Лікування – повернення ліку. Єдиного. Даного нам Творцем!

    І останнє – навіщо саме тобі це читати? Якщо для тебе сумніви і випробування долі – це та сторона життя, яка оминула тебе, і навіть у швидкоплинних стан до тебе не приходить Стара карга сумнівів і неспокою, то все, що буде далі – не потрібно. Збережи час для себе. Все, що буде далі – для тих, хто стикався чи стикається з важкими сумнівами стосовно власного життя – сумнівами в тому, як і для чого починається новий день і чому саме я маю його прожити? Якщо є сумніви – а я, справді, ще живий (ще жива)? І тоді є шанс, що всі мої мандрівки по примарам яві і долі будуть для вас лікувальними. Допоможуть в усвідомленні примарності проблем, що є і надихнуть до вас впевненість, що всі, що «неможливе» живе тільки у збочених настановах мозку, а реальність – зовсім інша. «Іншість» реальності настільки важко сприйняти, що більшість з нас дозволяє собі дивовижну легкість не замислюватись, як пройшов день і куди були витрачені ці карколомно важливі 86400 секунд?

    Читати це важливо для того, щоб приєднатися до лікування – до свідомого відчуття повноти власного життя3. Для того, щоб якісь там нейрони перетворили твій світ на повсякденне задоволення. Для того, щоб повірити, що немає неможливого! І будь-які бажання – здійснюються!


    Тож, вперед до себе!
    Зауваження. Хто такий автор і чому він має нахабство розповідати про себе, про свою кохану, про інших жінок, з якого переляку я все це маю читати?
    Популярна пісня Д.Арбєніной.
    Набери мое имя в Гугле, прочитай километры лажи,

    Что еще в этом чертовом мире тебе про меня расскажут.
    Щасти Вам, про мене є чимало інформації, з часом буде ще більше, правди, як завжди, небагато, але що з того, що щось про мене такі правда – це не має відношення до тексту, що перед вами? Правда твору – у його властивості зачепити читацьку увагу. І торкнутись до Вашої души…
    Коли я виступаю перед студентами, я часто запитую себе – чи не марнуємо ми всі нас спільний час, час нашого життя, якого в мене значно менше, ніж у них. І тому я намагаюсь довести до них, що знання – це не наука чи дисципліна, яку вони мають певним чином засвоїти, а стиль мислення, який надає сенс і повноту життю.

    Частина 1. Усвідомлення себе.
    Я є. Дивно це осягнути. І ще більш дивно з цього приводу дивуватися. Ну, дійсно, є. А хтось не вірить? Ні, справа в тому, що коли ти прокидаєшся ранком і думаєш – що з тобою сталося і де ти? Але згодом ці питання припинають задовбувати тебе і починається усвідомлення нової реальності.

    Яка вона?

    Вона дивна. І незвичайна. Хтось думає, що все незвичайне – це фантастика і уява. Уява знадобиться, а от фантастики буде небагато. Точніше, її майже не буде. Чому? Тому, що фантастика – це вкраплення творчого у власне замріяння. А – насправді – буде так.

    Ранок. Світло крізь штори. І ти думаєш – от, капець сну, він був цікавий, але, будемо прокидатися. І тут тебе приголомшують звуки. Точніш, їх відсутність. А потім звуки, які ти не чекаєш. Нічого особливого. Просто ті звуки не дають тобі відчуття реальності. Це що? Це хто? Це те, де ти зараз. Пригадав?

    Ой, блін.

    Так. Пригадав.


    Наступні звуки тебе повертають до себе. Ох, краще ще не провертатися, але, все, я тут.
    Я був веселим, дотепним мрійником. Ну, не я один такий, але, я був кращим. Кращим мрійником. І кращим коханцем щодо життя. Саме життя я настільки гаряче любив, що це було палке дивовижне кохання. Тому інколи мені хотілося померти. Від щастя – бо так добре, як саме зараз – ніколи не було і не буде, і тому з сльозами вдячності бажав померти прямо тут, зараз, і від нещастя – несправедливості, як життя може так вчиняти зі мною, таким гарним. Я купався у щасті і любові – і не важливо, де і як це відбувалося, однак, відчуття безхмарності сьогодення і нескінченості часу надавало мені чарівні крила Радості.
    Краще було, коли я літав. Навчився літати ще малюком. Я знав, де зорі і де кінчається небо. Коли колір переходить з блакитного до темно-синього і де з’являються зорі… я літав, і я це бачив. Все, що було на землі – було маленькім і непомітним, зливалось в кольори зелено-жовтої ковдри, яка накривала землю там, де не було води.

    Вода. Вода це життя і загроза.

    Злива мене завжди лякала. І підіймала в уяві над всіма світами…як це чудово, сприймати день – як сон і сон – як вічність. Я, хлопчиною, уявляв із себе комаху-одноденку. Я – живу тільки сьогодні. Моя уява була настільки сильною, що я починав плакати. Я – помру. Це – несправедливо. Чому я маю помирати, коли все навкруги живе, і хоче жити, і відроджується у житті…

    А потім прийшло усвідомлення, що життя безкінечне. Бо коли воно завершиться, ми не знаємо нічого, що буде далі – а далі може бути все. І це «все» -- невідомо яке. Та ця невідомість може і становити для нас незвичайний танок радості з тими, до кого линула наша душа при земному житті, до кого ми повертаємось думкою…


    Навіть, коли весь час повертаєшся думкою до того, хто тебе не чує.

    Три роки … не чує. Як назвати цей стан, коли людина живе – і не живе. Ти приходив до неї і розмовляв. Але жодної емоції. Жодної відповіді. Потім тебе попросили її близькі, щоб більш не приходив. «Їй так краще». Вона про це вам сказала? Та, я все одне більше не приходив.

    Я почав з нею листуватися.

    Для того, я відкрив поштову скриньку, назвав її ім’ям і почав писати листи. А потім листи у відповідь. Моє листування триває… Інколи, мені вдається, що вона і насправді чує мене і відповідає…коли в моїй голові виникають слова, що мала говорити тільки вона. І ці слова – є відповідь. Однак, я маю ці відповіді розшифрувати.

    В мене є надія. Я говорю з Творцем. І знаходжу відповіді, що все можливо.
    2 червня 2007 року в ЗМІ з'явилося повідомлення, що житель Польщі - 65-річний залізничник Ян Гжебські (Jan Grzebski) прийшов до тями після 19-річного перебування в стані коми. У 1988 році Гжебські серйозно постраждав в результаті події на залізниці. На думку лікарів, йому залишалося жити не більше трьох років. У тому ж році 46-річний поляк впав у кому. Протягом 19 років дружина Гжебські щодня була у ліжку свого чоловіка, щогодини, змінюючи положення його тіла, щоб уникнути атрофії м'язів і поширення інфекцій. Прийшовши до тями, поляк дізнався про те, що тепер все його четверо дітей вийшли заміж і одружилися, а також про те, що тепер у нього є 11 онучок і онуків.

    У листопаді 2008 року ЗМІ повідомили, що в місті Ечжоу (центральнокитайській провінція Хубей) китаянка прокинулася після тридцяти років перебування в комі. Жінка на ім'я Чжао Гуйхуа впала в несвідомий стан після дорожньо-транспортної пригоди. Весь цей час її серце працювало нормально, точно так же в нормі залишалося тиск крові. Чоловік - Чень Дулін годував її харчовими сумішами за допомогою складної системи поживних трубочок. Завжди намагався говорити нерухомою жінці ласкаві слова, розповідав про останні події. За час безпам'ятства їй двічі робили операції. (https://ria.ru/science/20090720/177969221.html)

    Але чудеса трапляються. 10 років тому журналіст «АіФ» побував в гостях у американця Террі Уолліса, який прийшов до тями після 19 років безперервної коми (див. «АіФ» № 46 за 2004 рік). Він впав в неї після автокатастрофи. Батьки категорично відмовилися відключити сина від систем життєзабезпечення, хоча це вартувало чималих грошей. Мати щодня бувала у сина, читала йому книги, розмовляла з ним, кожне Різдво сім'я зустрічала в палаті лікарні. Уолліс таки вийшов з коми, у нього відновилася мова, він самостійно рухався. (http://www.aif.ru/health/life/1087360)
    Не відомо, наскільки він почуває себе комфортне у світі за 19 років коми…але для його родини – від з ними…
    Цей поляк, ця китаянка, цей американець – вони пережили кому. А чому моя підтримка, мої щоденні розмови з нею і щоденна розмова з Творцем не змінить її долю на краще, а, може, їй вже краще, і я даремно намагаюсь повернути її до себе.

    Але, коли ти помер, не важливо, що ти робиш – бо всі твої дії відбуваються у примарній реальності. Примарною реальність роблять дві речі – сила уяви (мозок не розрізняє уявної реальності та дійсності) та результат сили думки, коли ми впевнено намагаємось досягти поставленої мети. Дж.Діспенза силою думки позбавився наслідків травми хребта, з якими він мав залишитись інвалідом. Мене оточують сотні людей, сила думки яких, пекельне бажання до змін змінило їх життя в найнеочікуваніший спосіб. Сільськи хлопчики досягають владних вершин, а низи соціальних щаблів нам дарують справжніх мислителів та мудреців.

    Реальність – це лише те, що ми дозволяємо власному мозку сприймати щось як «реальне»!

    Агов, а у вас, мій читачу, реальність не примарна?

    Ви впевнені?4

    Жити як всі – і відчувати, що життя – суцільна вигадка, і можливо все, що завгодно.


    Мені боляче. Раніш було так боляче, що я не знав, як жити мені з цим болем. Алкоголь організм не сприймав – мені було зле скоріш, ніж дія алкоголю мала привести мене у стан «щастя». Від болю можна відпочити у комі.
    Джон Роуч страждає від сильних болів. Він випробував уже все, починаючи від операції і закінчуючи сильнодіючими знеболюючими. Нічого не допомагало, і він вирішив звести рахунки з життям, але тут прийшло спасіння. Його вводять в кому і вводять сильнодіючі ліки, які допомагають йому на деякий час жити, забувши про біль.

    (https://www.obozrevatel.com/health/diseases/25649-10-neveroyatnyih-istorij-lyudej-v-kome.htm)
    Доля мені дала друзів, янголів та знання…

    Це теж терапія. Примирення з собою. Головне – відродити любов. До життя. До світу. До Творця. До ранішнього сонця…

    Колись давно моя любов до життя мала яскраве еротичне забарвлення. Вона і зараз зі мною. Однак, мої мрії всі відбулися, вони всі стали реальністю. А я залишився осторонь мрій. Оце найстрашніше, коли тебе нема – нема мрій. Ти перестаєш мріяти. Ти радієш сонечку, листям, однак, твої мрії – в минулому і про минуле. Але є правило Всесвіту – мрій про майбутнє. Я мрію про минуле. І тому мрій нема…

    Замість мрій є дійсність. І сьогодення, яке не завершується.

    Тому я вирушаю у подорож.

    Ранок. Літо. Но столі перелік справ – що треба зробити прямо зараз. І що можна відкласти на певний час. Кажуть, справи, які довго відкладаєш, маєш або забути, або виконати, або точно – позбавитися них. Бо вони будуть плентатись за тобою та заважати життю.


    Я повертаюсь у минуле. Мені 10 років. І я з не дитячою увагою та палаючими очима дивлюсь на тітоньку. Їй 35 років. Вона гарна. Від неї поширюється аромат парфумів і ще щось, таке, непомітне, що вабить… Вона ходить по квартирі без сукні. Весна. Перші по-літньому теплі дні. На неї комбінація з рюшами. Комбінація ніжно рожевого кольору. Вона щось мені каже, я з радістю відповідаю.

    --Як спекотне! – каже тітонька, споглядаючи у вікно. – Мабуть, буде ще тепліше, жодної хмаринки.

    --Ти можеш зняти комбінацію, -- пропоную я з нещирою байдужістю, бо щось в мені колотиться, у роті сухість. Я хочу торкнутися її, але не наважуюсь.

    --Так ходити не пристойно. Але ти маєш рацію, всі одежі є зайвими – тут хоч голяка ходи, все одно -- спекотне, – і тітонька йде до кухні.

    Я плентаюсь за нею. Просто мені приємно дивитися на її тіло, вона для мене – відлуння «дорослих фантазій», які заповнюють мене наодинці. Ідея їй «ходити голяка» мене кружить голову. Та кому я про це можу сказати? Мої намагання наблизитися до її тілесності мають за півгодини успіх. Тітонька починає збиратися з дому. Я маю можливість спостерігати, яка вона прасує літню сукню без рукавів. Вона стоїть біля великого обіднього столу і намагається поратись з нашої праскою. Бризка воду, пересуває сукню з місця на місце. Щось в неї не виходить... Вона нервує і весь час поправляє локон, що спадає їй на лоба. Це виходить красиво. Навіть, кокетливе. Однак, головне – на неї немає комбінації і вона стоїть лише у білизні. Білизну їй привезли «з-за бугра» і вони з матусею вчора саме це комплект – трусики та ліфчик – жваво обговорювали. Дійсно, це був витвір мистецтва: тканина була ніжно-білою, атласною чи шовковою, ліфчик ледь прикривав її груди і я мав можливість розглядати їх чаруючі форми майже без застережно.

    Тітонька ловить мій погляд.

    --Я мабуть маю одягти халатик, -- каже вона і припиняє боротьбу з праскою.

    Я хотів їй сказати, що це зайве, але я відчуваю повну безпомічність. Я мовчу і відчайдушно бажаю скоріш вирости. Стати дорослим. І мати можливість говорити і не утримуватись від почуттів, тих, на які мають право дорослі.

    Але як це недоречно – дорослішати. Залишатися хлопчиком – теж непогано. Коли призупиняти час, то можна побачити схід сонця… декілька разів. Це класно. А ще можна пригадати те, від чого йшла кругом голова. І знов відчути те захоплення.
    Рита. Коли я зустрів її, я не помітив жодної риси, що мене приваблює. Навпаки. Мене все в неї дратувало. У мене була дружина і коханка. Вони були знайомі, всі знали про все, і всіх це влаштовувало. Збочення? Ну, я б так не казав. Це сімейне життя у трьох.

    Поки не з’явилася вона.

    І не стало ані дружини, ані коханки, і було тільки вона. І заполонила собою весь світ.

    Тому, коли вона зараз перебуває два роки у комі, я все ще поруч. Я інколи зустрічаюсь з жінками, але це не приносить навіть чуттєвого задоволення. Кожний раз потреба відчувати себе особою чоловічої статі завершується бажанням вибачитися. За те, що я, закриваю очі і промовляю її ім’я. Тому з часом почав розуміти, що мені і жінки вже не потрібні. Все одно витягуєш з пам’яті те, що надихало радістю. І спогади, під ранок, у напівсну, дають більше еротичного задоволення і більше чуттєвого задоволення, ніж реальність…. Реальність, в якій ти пам’ятаєш, досі пам’ятаєш, аромат її тіла, її збудження, смак її соків і на дотик – її інтимні місця…на дотик, що в твоїй пам’яті.

    Дотики, аромати, шепотіння, пристрасть… Все, чого нема тут, в реальності теперішнього життя. Тож, я живу. Живу і чекаю. Найжахливіше, що лікар попередив мене про два варіанти – вона ніколи не прокинеться. І піде з життя, припинивши цей сон. І вона прокинеться, але не впізнає тебе. Ніколи. Що гірше? Не хочу думати про таке. Я чекаю… І мої чекання – це спроба знайти себе у світі, в якому її нема.
    Колись вона поїхала до Мальти. Я чекав на неї. І дражнився. І мені здавалось, я можу наставляти її на експерименти і на безглуздя. Її подруга пропонувала секс у трьох. Підстаркуватий італієць, такий собі Казанова ХХІ століття, в Риті викликав відчуття цікавості та інтимного відторгнення. Але вона потім сказала мені, що випробувала секс з гарним естонським хлопцем. Він був романтичний і … обережний. Навіть, ніжний. Я тоді вперше відчув ревнощі. Не такі, про які всі кажуть (мені взагалі-то ревнощі не властиві), але, мабуть, справжні. Його ще й звали, як мене. Але це потім збуджувало мене в шаленому коханні з нею.

    Збочення?

    Будь яке справжнє кохання – збочення. В коханні нема нічого раціонального. Є суцільне божевілля. Ти бажаєш її так, ніби то це твоя друга половинка. І коли ти її втрачаєш, то втрачає половину себе. Як можна жити в половині тіла, голови, душі… тому ти помираєш. Ніяк. Ми «не живимо» разом. Тільки я ще рухаюсь по простору життя. І мандрую по уявним реаліям. Я поясню цей стан на протязі наступних сторінок.

    Кохання. Кохання – відчайдушне, несамовите – це завжди збочення. Це те, що відкриває в тобі такі риси, про які краще помовчати. Або про те, навіщо це зробив, неможливо пояснити…ну так, як неможливо пояснити, чому тобі більше смакує «Біла ніч», а не «Жигулівське»…або, чому кортить з’їсти варену сардельку, а не замовити шмат доброго м’яса. І не в грошах справа.


    У нас з Ритою відносини – збочення збоченців. Це коли ми кохаємо один одного так, що вища форма єднання – розрив. І коли вона сказала, що більше не любить і не кохає мене, то потім були дні і ночі шалених любощів і пристрасних тілесних мріянь.

    «Як ти мене не любиш, як?»

    «Так», -- говорила вона, усмоктуючи в любощах мого прутня…

    «Я не кохаю тебе!» – і я жахався, що це є реальність, а поки вона не єднатися зі мною нескінченими цілунками і поки наші тіла не розчинялися один в одному. «Я не кохаю тебе» – це як поставити життя на край прірви і відчути, шкірою, без сорому, без думок, що світ зараз припинить існування, бо навіщо він потрібний – без її любові! «Ні» – стогнало моє їство, «ні» – крик розуму, «ні» – і я відчуваю, як моє тіло вимагає кохання, щоб заперечити цю дурню виверженням чуттів і мрій…. «Ні!».

    А нині вона десь між цим світом і іншим. І я маю навчитися жити без неї.

    Я теж між світами. На відміну від Рити, мою тілесну оболонку люди сприймають цілком природньо. Так, як має бути – ось він. Він є. У нього дружина в комі і він трішечки не в собі. Агов, а як? Як я в собі можу бути собою?

    Я був собою. І я є собою. І мені насрати, як це сприймають інші….

    Це був вересень. Вона повернулася з Криму і сказала, що вперше полюбила осінь. Бо восени ми зустрінемося. Потім була осінь. Чудова. Ми любили дощ – бо він дозволяв нам не покидати кімнату і кохатися до повного виснаження. В неї від нескінчених пестощів тіло перетворювалось у болючу втому, а душа прагнула кохатися ще, і ще… А в мене було відчуття, що я зупинив час. І ніщо, зовсім ніщо мене не турбує. Телефонували рідні та друзі, потім припинили – я не розмовляв. Я розчинявся у щасті.

    Життя – це вона. Життя – аромат її тіла і смак її губ. І смак її губ, які дарують життя… Я знав всі її смаки. Я плакав від щастя в ночі і питав Його: «Боже, за що мені така любов Твоя. Чи я заслужив? Або чим я потім маю віддячити тобі?»

    Потім до мене прийшла відповідь.

    Нічим. Любов Творця не має сенсу у нашому розумінні. Це зробили всі твої передні покоління. І все, що буде далі – не покарання і не випробування. Це – перевтілення. Комусь дається радість в житті – він них Творець не очікує звершень і перетворень. А комусь випадає рухати світ. І для того Світ змінює тебе.

    Смерть – це зміна?

    Це – перевтілення. Ти маєш прожити ще одне життя. Так визначено. Тебе не питають. Але дають можливість прожити. І виконати місію. За виконану місію ти отримаєш нагороду. Вдячність.

    І це буде щастя? – Ні, це буде спокій. Ти спокійно перейдеш до Вічності. З щасливою посмішкою від того, що все зробив, як мав зробити. І не змарнував життя…

    Щасливе дитинство. Щаслива юність. Щаслива молодість. Повноцінна і сповнена любов’ю зрілість. І – неочікувана смерть. І нове життя.
    Рита в комі. Вона не чує мене, але, я розмовляю з нею щодня. Від того дня, коли мені заборонили відвідування. Раз на тиждень я можу зателефонувати і отримати лаконічну відповідь – «у нас без змін». Тому, кожного ранку я розмовляю з нею. Розповідаю, яким був вчорашній день. Що буду робити сьогодні. І як я вдячний Долі за те, що ти, Рита, зі мною. Бо я вірю в це. І ніхто не позбавить мене цієї віри. Навіть, твоє завмерле тіло, що не реагує на дотик.

    Раз на місяць я маю перевести гроші на картку твоєї сестри. Все. Але ні! Я розповідаю тобі, яким я був щасливий з тобою, щоб у Всесвіт потяглися промінчики щасливих спогадів. Я знаю, що ти не можеш цього робити. Тому, я роблю це і за тебе. Наше листування, наші розмови… Колись я сказав моєму другові, що ми листуємося. Він за день прислав мені телефон відомого київського психіатра і сказав, що домовився на приватну зустріч. Прийом… а взагалі, можна і потрапити до спеціального санаторію. Для таких, як я… Ясно. Дякую. Більше про наше листування я нікому не говорив.

    Я розумію, що це – спосіб прийняти реальність. Це – відлуння моїх спогадів. Але, то може заперечити, що саме так ти і розмовляєш зі мною. Що саме через випадкові зустрічі ти не милуєш мене очами жінок, які на хвилину затримують на мені свою увагу? Хто знає, де ховається істина?

      1   2   3

    Коьрта
    Контакты

        Главная страница


    Життя після смерті тільки починається!