• ДОДАТКИ
  • Рекомендована література



  • страница12/12
    Дата28.08.2018
    Размер2.93 Mb.

    National endowment for democracy


    1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

    Справа "Бончковский і інші проти Польщі"


    У рамках кампанії, названої "Дні Рівності", що проводилася Фондом Рівності з 10 по 12 липня 2005, заявники мали намір організувати марш по вулицях Варшави. Метою маршу було залучення уваги громадськості до дискримінації меншостей та жінок. Заявники також хотіли організувати 12 червня на сімох різних площах у Варшаві мітинги, які планувалося присвятити протестам проти дискримінації жінок, меншостей.

    20 травня 2005 року газета "Виборча" (польська щоденна газета) опублікувала інтерв'ю з Мером Варшави, де, відповідаючи на питання про заявку на проведення демонстрації, він сказав, що не дозволить її проведення в кожному разі, і, що, на його думку, "пропаганда гомосексуалізму не може зводитися до волі зборів". 3 червня 2005 року представник мера Варшави не дав дозвіл на проведення маршу. Причиною такого рішення стало ненадання заявниками "плану організації дорожнього руху", який є необхідним у відповідності зі ст. 65 (а) Правил дорожнього руху. Заявники вказали, що в них ніколи не вимагали надання цього документу. 9 червня 2005 року мер видав рішення, що забороняє мітинги організаторами яких виступили Томаш Бончковски, Роберт Бедронь, Кшистов Клищински, Інга Костжева й Томаш Шипула. У своєму рішенні мер ґрунтувався на тому, що відповідно до положень Акту про Збори від 1990 року, мітинги повинні бути організовані вдалечині від доріг, що використовуються для автомобільного руху, і те, що повинні застосовуватися більше строгі вимоги у випадку використання таких доріг для запобігання утруднень руху.

    Того самого дня було дозволено проводити мітинг проти дискримінації жінок. Дозвіл був виданий різним демонстраціям, присвячених таким темам як: "Проти пропаганди (гомосексуального) партнерства", "Християні, які поважають божі й природні закони, - громадяни вищого сорту" і "Проти всиновлення дітей гомосексуальними парами".

    Незважаючи на рішення від 3 червня марш (організований заявниками) відбувся 11 червня 2005 року. У ньому брало участь приблизно 3000 чоловік, поліція охороняла учасників. Мітинги інших організацій, які були дозволені, були проведені в цей же день.

    17 червня й 22 серпня апеляційна інстанція скасувала рішення від 3 і 9 червня на підставі того, що вони не були досить мотивовані й були визнані незаконними. Ці рішення від 17 червня й 22 серпня були оголошені вже після дати, коли заявник планував проведення демонстрації.

    18 січня 2006 року Конституційний Суд розглянув заявку, представлену Омбудсманом, про відповідність Конституції деяких положень Правил дорожнього руху. Суд ухвалив, що положення Правил дорожнього руху, які були застосовані в справі заявника, не відповідають конституційним гарантіям права на збори.

    Звертаючись до Європейського суду з прав людини заявники відзначили, що їх право на мирні збори було порушено тим, яким образом застосовувалося відповідне національне законодавство. Вони також відзначили, що в них не було можливості скористатися якою-небудь процедурою, щоб одержати фінальне рішення до дати планованої демонстрації. Вони також звернули увагу суду на те, що вони стали об'єктами дискримінації, тому що не одержали дозвіл на проведення демонстрації, у той час як інші організації такий дозвіл одержали. У своїх вимогах заявники ґрунтувалися на статтях 13 і 14 у зв'язку зі статтею 11 Конвенції.

    У своєму рішенні Європейський суд з прав людини відзначив, що він приділяє особливу увагу плюралізму й толерантності. Природним є те, що там, де є здорове цивільне суспільство, залучення громадян у демократичні процеси відбувається, головним чином, через участі в зборах, у яких вони можуть досягати загальних цілей колективно. Позитивне зобов'язання держави, що полягає в тому, щоб охороняти щиру й ефективну повагу свободи на збори, особливо важливо у випадках, коли мова йде про не популярні погляди або меншості, тому як велика ймовірність обмеження їхніх прав.

    Суд встановив, що демонстрація все-таки була проведена в планований термін. Однак організатори ризикували у зв'язку з тим, що офіційна заборона може бути уведений у силу в будь-який момент. Суд установив, що національний суд намагався перешкодити заявникам брати участь у несанкціонованих заходах через те, що охорона ходу від агресивних супротивників демонстрації в такому випадку не гарантована. Ця ситуація не могла бути виправлена засобами правового захисту, наданими заявникові через те, що рішення було винесено вже після дати планованого заходу. У зв'язку із цим Суд прийшов до висновку, що було допущене втручання в права заявника, гарантовані статтею 11 Конвенції. Більше того, у рішеннях від 17 червня й 22 серпня, якими були анульовані первісні рішення, зазначено, що втручання не було "запропоноване законом". Тому Суд визнав порушення статті 11.
    Ситуація 1. Біля приміщення К-го районного суду міста С. виник стихійний мітинг за участю 100-150 осіб. Приводом для мітингу стало затримання спостерігачів на виборчій дільниці від одного з кандидатів у мери. Того ж дня 6 осіб було засуджено до 10 діб адмінарешту за «непокору працівникам правоохоронних органів» у ніч після виборів, коли вони вимагали вивісити результати голосування у приміщенні виборчої дільниці. На засідання К-го районного суду, де розглядалася справа спостерігачів, не допустили ні захисників, ні журналістів, ні батьків затриманих. Учасники стихійного мітингу вимагали прояснення ситуації і не випускали міліцейський автомобіль, який віз затриманих до місця ув’язнення. Спеціальний загін міліції «Беркут» разом із невідомими в цивільному розігнали мітинг. Було застосовано гумові кийки та сльозогінний газ. В однієї з журналісток було відібрано диктофон і також побито. Ряд учасників мітингів потрапили до лікарні з тяжкими травмами. Такі дії міліції призвели до того, що в С. відновилися масові акції непокори, зокрема, студенти встановили біля приміщення облдержадміністрації намети та понад 20 студентів оголосили голодування. До захисту спостерігачів підключились українські правозахисні організації та Уповноважена Верховної Ради України з прав людини. За рішенням апеляційного суду ув’язнених мали звільнити наступного дня після рішення, проте вони відбули усі 10 діб адмінпокарання.

    Прокоментуйте ці факти з точки зору порушень прав людини. Чи було порушено право на мирні зібрання? Як мали діяти працівники міліції у цій ситуації?



    Ситуація 2. Кілька тисяч торговців ринку «Т.», протестуючи проти закриття цього ринку, перекрили транспортний рух через М-й міст. Міліція не втручалася у події навіть тоді, коли виникали сутички між мітингуючими та водіями автомобілів. Наступного дня кілька десятків учасників мітингу (в основному – громадян країн Сходу) було притягнуто до адміністративної відповідальності терміном до 15 діб.

    Прокоментуйте ці факти з точки зору порушень прав людини. Чи було порушено право на мирні зібрання? Як мали діяти працівники міліції у цій ситуації?

    Ситуація 3. Проти ночі міліція м. С. затримала понад 20 учасників студентського протесту – мешканців наметового містечка у сквері ім. Шевченка. Дев’ятеро з них були засуджені до 1 доби адмінарешту за статтею 185 Кодексу про адміністративні правопорушення («злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівників міліції»). Двоє були затримані на 72 години, але правоохоронці так і не змогли висунути їм звинувачення у зберіганні наркотиків, начебто знайдених під час обшуку містечка. Близько 12 години наступного дня міліція м. С. знову зруйнувала наметове містечко, встановлене після того, як організатори повідо­мили місцеву владу про свій намір саме у такий спосіб провести свій протестний захід. Рішення суду про обмеження права на мирні зібрання щодо організаторів містечка не було ухвалено, проте працівники міліції ліквідували намети. Атака на містечко студентського протесту відбулася у присутності міського голови міста С.

    Прокоментуйте ці факти з точки зору порушень прав людини. Чи було порушено право на мирні зібрання? Як мали діяти працівники міліції у цій ситуації?

    Ситуація 4. Підрозділ ППСМ швидкого реагування «Беркут» прибув до центральної площі міста, де мав відбутися санкціонований місцевою владою мітинг громадської організації «Пам’ять» з нагоди річниці голодомору на Україні 30-х рр. Командиру «Беркута» було поставлено задачу охороняти громадський порядок. Під час мітингу прибув представник міського голови та повідомив командиру «Беркута», що рішенням міської ради проведення мітингу заборонено, через що мітинг має бути припинено. Прокоментуйте, яких дій має вжити командир «Беркута», щоб запобігти порушенням прав громадян на проведення зборів, мітингів тощо.

    Ситуація 5. Під час проведення святкування Дня Незалежності у центрі населеного пункта мають відбутися дві санкціоновані демонстрації. Перша проводиться місцевим комітетом СДПУ, друга – членами партії «За єдину Україну» як акція протидії прихильникам СДПУ. Розробіть інструктаж для керівників підрозділів міліції, що передбачав би законність дій працівників ОВС у випадку можливих зіткнень між учасниками вказаних демонстрацій.

    Ситуація 6. Після початку санкціонованого вуличного походу громадської організації «Народне віче» на підтримку одного з кандидатів у Президенти України на одній з вулиць міста група молоді, що стояла осторонь на тротуарі, почала гучно висловлювати свою підтримку. Після зауважень працівників міліції декілька молодих людей розпочали свистіти, вигукувати образи на адресу представників влади. Начальник УМВС викликав організаторів походу та висунув вимогу припинити похід, оскільки його проведення провокує молодь на масові заворушення та непокору представникам влади. Після зауваження організаторів на те, що ці вимоги незаконні, начальник УМВС пообіцяв застосувати силу для припинення походу як такого, що загрожує громадському порядку. Похід було припинено. Прокоментуйте дії посадової особи міліції.

    Ситуація 7. У м. Києві біля Верховної Ради України проводився пікет. Учасники пікету – батьки, які вважають, що їхніх дітей було засуджено незаконно, завчасно повідомили місцеву владу про свій захід і цей захід не був заборонений у судовому порядку. Проте пікет (кілька десятків немолодих жінок та чоловіків) було розігнано працівниками міліції. Учасники пікету отримали травми, що підтвердили медичні установи, але прокуратура одного з районів у м. Києві відмовилась порушити кримінальну справу за фактом побиття людей та перевищення правоохоронцями своїх повноважень. Учасників цієї акції було знову затримано через тиждень, коли вони проводили пікет біля адміністрації Президента України. Втім, затриманим не висунули жодних звинувачень, лише провели «профілактичні бесіди». За кілька годин, коли у приміщенні адміністрації завершився брифінг заступника глави цієї установи, затриманих відпустили.

    Прокоментуйте ці факти з точки зору порушень прав людини. Чи було порушено право на мирні зібрання? Як мали діяти працівники міліції у цій ситуації?

    Час проведення: 1,5 години



    Додаткові матеріали: витяги з міжнародних та вітчизняних нормативних актів, дошка (flip-chart), папір, маркери.

    Підсумки заняття

    1. Право громадян на проведення мирних зборів та мітингів закріплено низкою міжнародних та вітчизняних нормативних актів, що є легітимними на всій території України.

    2. Кожен працівник міліції повинен знати зміст вказаних актів та зобов’язаний суворо дотримуватися у повсякденній діяльності вимог щодо забезпечення захисту прав людини.

    3. Будь-які обмеження прав громадян на проведення мирних зборів можливі лише у випадках та за підставами, вказаними у законі, та санкціонованими судовими органами та органами кримінальної юстиції.

    4. Дотримання прав людини забезпечує ефективне функціонування ОВС України, оскільки підвищує рівень їх законності та прозорості, зміцнює довіру населення до працівників міліції.

    Література


    1. Банікевич І.В. Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів: Наук.-практ. посібник. – Х.: Вид-во НУВС, 2001

    2. Європейська конвенція з прав людини (ст. 11)

    3. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004.

    4. Загальна декларація прав людини (ст.20)

    5. Закон України «Про звернення громадян»

    6. Закон України «Про міліцію» (ст.18)

    7. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. (ст. 8)

    8. Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р.

    9. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст.21)

    10. Конвенція Міжнародної організації праці (ст. 11)

    11. Конституція України (ст. 39)

    12. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 21)

    13. Постанова Верховної Ради України «Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні»

    14. Проект руководящих принципов ОБСЕ БДИПЧ по подготовке законодательства о свободе собраний. – Варшава, 2005

    15. Розпорядження МВС України №228 від 28.05.2002 р. «Про профілактично-попереджувальні правоохоронні заходи напередодні та під час проведення масових та інших акцій».



    ДОДАТКИ


    Додаток 1

    Процедура подання скарги до Європейського суду з прав людини

    Після того, як Україна підписала й ратифікувала Європейську конвенцію про дотримання прав людини, наші громадяни отримали можливість подавати скарги до Європейського суду з прав людини. Слід пам’ятати, що подання документів щодо захисту своїх прав в ЄСПЛ потребує дотримання певних процедур





    Для того, щоб досягнути успіху при зверненні до Європейського суду з прав людини, необхідно:


    • Чітко уявляти, яке право заявника (з передбачених ЄКПЛ) є порушеним, та в чому саме полягає порушення




    • Відповідати 10 правилам прийнятності




    • Обґрунтувати своє звернення з використанням існуючих доказів




    • Мотивувати своє звернення з використанням існуючої практики Європейського суду з прав людини





    Додаток 2
    УМОВИ ПРИЙНЯТНОСТІ СКАРГИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ
    З ПРАВ ЛЮДИНИ


    1. Звертатися до Європейського суду з прав людини можна тільки у разі порушення того права, яке передбачено Європейською конвенцією про права людини

    2. Скарга може бути подана тільки тою людиною, чиє право безпосередньо було порушено

    3. Порушення права повинне відбутися на території, яка знаходиться під юрисдикцією однієї з держав – учасників Європейської конвенції

    4. Порушення права, за загальним правилом, повинно мати місце після вступу Європейської конвенції в силу, за винятком випадків порушень, що тривають

    5. Той, хто звертається до суду, повинен вичерпати ефективні засоби правового захисту, які існують у країні

    6. Звернення до Європейського суду з прав людини повинно бути надіслано не пізніше ніж 6 міс з моменту винесення останнього судового рішення

    7. Скарга повинна бути обґрунтованою. Саме на того, хто звертається, покладається зобов’язання доказування порушення державою його прав

    8. Скарга не може бути анонімною

    9. Скарга не може містити образ

    Заборонено подавати скарги з одного й того ж приводу
    одночасно до двох і більше міжнародних органі

    Додаток 3

    ПОРЯДОК ПОДАННЯ СКАРГИ

    ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ



    Додаток 4

    Кеміл Кілік (Cemil Kilic) проти Туреччини судове рішення від 28 березня 2000 року

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Кеміл Кілік був журналістом газети «Ozgur Gundem» у Санлюрфе в південно-східній Туреччині, тобто території, на яку поширюється діяльність Робітничої Партії Курдистану.

    Як кореспондент, він написав багато несхвальних статей про дії турецької служби безпеки у цьому регіоні. У процесі своєї діяльності він часто одержував анонімні погрози, від нього вимагали припинити свою журналістську діяльність. На початку 1993 року ці погрози почастішали. Кілька разів на нього було вчинено напади, які закінчилися побиттям. Подібні випадки траплялися і стосовно інших журналістів газети. Винуватці жодного разу не були знайдені. У січні 1993 року Кеміл Кілік звернувся до влади із проханням захистити його життя і здоров'я. У цьому йому відмовили, оскільки, як сказано було, необхідності в особливому захисті його особи немає. Кеміл Кілік був застрелений 18 лютого 1993 року чотирма невідомими, які очікували його біля будинку.

    Його брат Кемал Кілік (Kemal Kilic) стверджував, що брат був убитий співробітниками служби безпеки або за їхньої участі через те, що був журналістом «Ozgur Gulden», газети, яка неприхильно ставилася до турецьких властей.

    Слідство за фактом смерті журналіста вела адміністративна рада, підпорядкована губернаторові (таким був особливий закон, запроваджений турецькою владою в районі Курдистану). 15 березня слідство закінчилося його припиненням. У процесі слідчих дій не були допитані всі вказані свідки, огляд місця події зроблено поверхово. Не була перевірена версія, що з'явилася на слідстві, про участь співробітників сил безпеки в убивстві. Слідство було закінчено постановою, що вбивство найімовірніше вчинили члени РПК, але доказів цьому не було знайдено. 29 березня 1993 року рішення про припинення слідства було схвалено Судом державної безпеки (спеціальні військові суди, що діють на території Курдистану). Це рішення оскарженню не підлягає.

    Брат заявника Кемал Кілік подав скаргу в Комісію із прав людини на порушення ст. 2 і 13 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод.



    ВИТЯГИ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Суд відзначив, що у цій справі Комісія особисто допитувала свідків. Її установлення й аргументи сторін він визнав достатніми, щоб прийняти рішення.

    Установлення не дозволили підтвердити безсумнівний факт участі співробітників служби безпеки в убивстві. Треба, однак, розслідувати, чи зневажили власті обов'язком захищати життя журналіста від небезпеки, про яку їм було відомо.

    Немає доказів того, що власті у відповідь на вимогу захисту вжили відповідні заходи або вивчили ступінь передбачуваного ризику стосовно співробітників «Ozgur Gundem», щоб почати відповідні запобіжні дії. На думку суду, уже сам факт частих анонімних погроз і нападу на журналістів були підставою щонайменше для хоча б з’ясування обґрунтованого ризику позбавлення життя. Власті не зробили нічого, щоб попередити безпосередню й реальну небезпеку для життя.



    Суд нагадує, що на органах влади лежить обов'язок, що випливає з Конвенції, не тільки самим протиправно не позбавляти людину життя, але також обов'язок позитивно діяти у разі виникнення реальної і безпосередньої небезпеки для життя з боку інших осіб. У цій справі бездіяльність влади є достатнім приводом, щоб констатувати порушення ст. 2 Конвенції (шістьома голосами проти одного).

    Суд також вивчив, як власті виконали свій обов'язок провести ефективне слідство. Суд підкреслює, що коли справа стосується обвинувачення в позбавленні життя, особливо якщо в участі у вбивстві підозрюються державні службовці, слідчі органи зобов'язані провести слідство особливо ретельно.

    У цій справі власті не зробили нічого, що повинні були зробити. Не були допитані всі свідки, огляд місця події зроблено поверхово, загалом не було вивчено зв'язок сил безпеки з убивством. Слідство було проведено тільки формально й завершено раніше, ніж через місяць від дня вбивства. З огляду на його обмеженість і короткотривалість, Суд вважає, що власті не провели ефективного слідства за фактом смерті журналіста. Таким чином, і в цій частині мало місце порушення статті 2 Конвенції (одноголосно). Заявник тим самим був позбавлений ефективних засобів оскарження рішення і можливості домагатися про відшкодування шкоди, що також порушує статтю 13 Конвенції (шістьома голосами проти одного). Суд нагадує, що вже двічі вказував на те, що адміністративні ради в Курдистані, які підпорядковані губернаторові, не гарантують проведення незалежних і ефективних розслідувань за фактами смерті, у яких були запідозрені сили безпеки. Суди безпеки, у свою чергу, не є незалежними, оскільки в них засідає військовий суддя, що породжує справедливі побоювання із приводу його впливу на суд. Внаслідок цього, на думку Суду, кримінально-правовий захист стає неефективним, а співробітники сил безпеки не несуть відповідальності за дії, які не відповідають владі закону в демократичному суспільстві, що поважає фундаментальні права й свободи, гарантовані Конвенцією.

    Суд присудив як відшкодування за моральний збиток 17,5 тисяч фунтів стерлінгів, а також 20 тисяч фунтів стерлінгів у відшкодування витрат і видатків.


    КАЙЯ (KAYA) проти ТУРЕЧЧИНИ

    Судове рішення від 19 лютого 1998 р.



    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Заявник, громадянин Мехмет Кайя, народився в 1949 р., громадянин Туреччини. Під час подій, що поклали початок цій справі, він проживав у селі Долуне у південно-східній частині Туреччини. Його брата, гр. Абдулменафа Кайя, було вбито 25 березня 1993 р. на околицях Долуне за обставин, що викликають досить серйозні сумніви, це і спричинило розгляд справи в органах Конвенції.

    Заявник і Уряд Туреччини надали різні пояснення обставин позбавлення життя Абдулменафа Кайя. Заявник стверджує, що гр. Абдулменаф Кайя був беззбройний, коли солдати сил безпеки Туреччини застрелили його, а потім підклали до його тіла автомат системи Калашникова. Уряд заявив, що в той день солдати піддалися обстрілу з боку членів Робітничої партії Курдистану (РПК), почали відстрілювалися і після бою на місці події було виявлено тіло вбитого Абдулменафа Кайя, поруч із яким лежав автомат.

    У той же день лікар і державний прокурор округу вилетіли на місце подій на гелікоптері. Після проведення на місці події зовнішньої експертизи тіла вбитого Абдулменафа Кайя лікар склав висновок, що причиною смерті стала серцево-судинна недостатність, викликана ранами, отриманими від вогнепальної зброї. Лікар вважав, що у проведенні судово-медичного розтину не було необхідності; у цих умовах він був практично неможливим.

    20 липня 1993 р. матеріали справи були передані державному прокуророві Суду державної безпеки провінції Диярбакир і очікували розгляду судом.

    Заявник подав скаргу про те, що в порушення статті 2 Конвенції його брат був навмисно й невиправдано позбавлений життя 25 березня 1993 р. співробітниками сил безпеки. Крім того, той факт, що державні органи не провели розслідування обставин смерті Абдулменафа Кайя, також робить їх відповідальними згідно з тією ж статтею. Також заявник стверджував про порушення державою статей 6, 13,14 Європейської конвенції.

    Уряд оскаржив факти, на яких ґрунтувалися припущення заявника, і наполягав на тому, що його брат був убитий співробітниками сил безпеки, коли він брав участь у нападі терористів на цих співробітників, тобто правомірно. На думку Уряду, розслідування, проведене владою, було достатнім і прийнятним з огляду на очевидний характер обставин справи.
    ВИТЯГИ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    1. Про ймовірне порушення статті 2

    А. Про ймовірне незаконне вбивство брата заявника

    Суд насамперед відзначає, що він володіє абсолютно суперечливими описами смерті Абдулменафа Кайя. У цьому зв'язку важливо підкреслити, що відповідно до усталеної практики Суду, встановлення й перевірка фактів лягають у першу чергу на Комісію. Хоча Суд не зв'язаний висновками Комісії і сам оцінює факти у світлі всіх матеріалів, наявних у його розпорядженні, він тільки у виняткових випадках користується цими своїми повноваженнями.

    Суд переконаний, що не існує якихось виняткових обставин, які змусили б його зробити висновок, відмінний від висновку Комісії. У цій справі Комісія не змогла скласти повну картину фактичних обставин смерті Абдулменафа Кайя. Виявленню фактів Комісією значно перешкоджала та обставина, що заявник і особливо гр. Хікмет Аксой не дали показань представникам Комісії; також не вдалося домогтися присутності на цих слуханнях мешканців села, які, за показаннями заявника й Хікмета Аксоя, були свідками - очевидцями передбачуваного позбавлення життя Абдулменафа Кайя співробітниками сил безпеки. Відсутність можливості у представників Комісії перевірити доказову цінність їхніх показань і оцінити їх поведінку при перехресному допиті, вчиненому представниками Уряду, слід розглядати як фактор, що серйозно перешкоджає одержанню незаперечних доказів і, відповідно, винесенню Комісією бездоганного рішення.

    Слід також зазначити, що заявник покладається в основному на сумніви, які викликали в представників Комісії окремі пункти звіту Уряду про ці події. У свою чергу Суд вважає, що ці сумніви правомірні, оскільки вони не були усунуті поясненнями Уряду на слуханнях справи в Суді. Суд не переконаний у тому, що все це, разом узяте, обґрунтовує твердження заявника. З огляду на збір і оцінку фактів Комісією та результати свого власного розгляду доказів, Суд вважає, що немає достатніх підстав, що дозволяють твердити, що гр. Абдулменаф Кайя був, поза всякими сумнівами, навмисно вбитий співробітниками сил безпеки при обставинах, про які говорить заявник.

    Суд нагадує, що загальна правова заборона свавільного позбавлення життя державою, передбачена в статті 2 Конвенції, була б на практиці неефективною, якби не існувало процедури контролю законності застосування державною владою силових методів, здатних заподіяти смерть. Зобов'язання захищати право на життя, відповідно до статті 2, передбачає наявність своєї форми офіційного розслідування в тому випадку, коли особи позбавляються життя у результаті застосування сили представниками держави.



    Суд відзначає, що в процесуальному плані захист права на життя відповідно до статті 2 Конвенції включає обов'язок влади відзвітувати, чому була застосована смертоносна зброя; це вимагає незалежного й публічного розслідування, щоб визначити, чи було застосування сили виправданим у даних конкретних обставинах.

    Суд зауважує, що й мінімальні формальності, на які покладався Уряд, мають серйозні прогалини, якщо навіть припустити, як це робить Уряд, що йдеться про простий і виправданий випадок позбавлення життя силами безпеки. У Суду викликає подив, зокрема, той факт, що прокурор, вочевидь, не сумнівався, що вбитий був терористом, загиблим у перестрілці зі співробітниками сил безпеки. Він не взяв показань у співробітників сил безпеки на місці події й не спробував перевірити наявність стріляних гільз, які мали б свідчити про запеклу перестрілку, що ймовірно вели обидві сторони. Як незалежна офіційна особа, що проводить розслідування, йому варто було б приділити більше уваги збору доказів на місці. Вочевидь ці прорахунки повинні вважатися надзвичайно серйозними у зв'язку з тим, що тіло вбитого було пізніше передане мешканцям села, що унеможливило проведення яких-небудь додаткових досліджень.

    Дані судово-медичної експертизи є єдиним документом, що свідчить про характер кульових поранень, нанесених убитому. Суд розділяє побоювання Комісії щодо неповноти цього документа стосовно деяких важливих аспектів, зокрема - відсутність даних про фактичне число куль, які вразили вбитого, і про хоча б приблизну оцінку відстані, з якої були зроблені постріли. Оскільки занадто багато важливих питань залишилося без відповіді, не можна вважати, що поверховий характер проведеної експертизи або інші дані, що містяться у звіті, могли б послужити основою для наступного розслідування або відповідати хоча б мінімальним вимогам розслідування, яке б не породжувало сумніви у законності того, що сталося.

    Пізніше прокурор не прийняв ніяких конкретних заходів щодо розслідування смерті Абдулменафа Кайя.

    Беручи до уваги вищевказані міркування, Суд прийшов до висновку, що державні власті не провели належного розслідування обставин позбавлення життя Абдулменафа Кайя. Отже, щодо цього стаття 2 Конвенції була порушена.

    3. Про ймовірне порушення статті 13 Конвенції

    Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобів захисту, що дозволяють домогтися дотримання прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, як вони могли б забезпечуватися внутрішнім правом. Таким чином, на підставі статті 13 можна вимагати внутрішніх засобів захисту, щоб вирішити скаргу по суті відповідно до Конвенції й відновити порушене право, хоча державам-учасницям надається певна міра розсуду щодо того, як вони виконують своє зобов'язання по цій статті. Засоби захисту, необхідні відповідно до статті 13, мають бути ефективними і на практиці, і за законом у тому, зокрема, що їхньому використанню не повинні безпідставно перешкоджати дії або, навпаки, бездіяльність властей держави-відповідача.

    У цій справі заявник скаржиться на те, що йому і найближчим родичам було відмовлено в ефективних засобах захисту, які б допомогли з’ясувати справжні обставини позбавлення життя Абдулменафа Кайя.

    На думку Суду, характер шуканого права, - одного з найважливіших у Конвенції, зумовлює специфіку засобів захисту, які повинні бути надані родичам загиблого. Зокрема, у тому випадку, коли родичі пред'являють скаргу про відповідальність представників держави за незаконне позбавлення життя особи, поняття ефективних засобів захисту за змістом статті 13 тягне за собою, крім виплати належної компенсації, ретельне й ефективне розслідування, яке може призвести до виявлення й покарання відповідальних осіб і яке передбачає реальний доступ родичів до процедури розслідування. Розглядувані в цьому світлі вимоги статті 13 ідуть далі, ніж процесуальний обов'язок держави-відповідача за статтею 2 провести належне розслідування.

    У справі, що розглядається, родичі мали захищувані підстави для ствердження, що Абдулменаф Кайя був протизаконно позбавлений життя співробітниками сил безпеки. Мехмет Кайя зробив дві заяви в підтримку цього твердження, що були засновані на показаннях жителів села, ймовірних свідків загибелі Абдулменафа Кайя. Крім того, заява, зроблена Хікметом Аксоєм, у цілому відповідала твердженням заявника. У версії подій, представлені співробітниками сил безпеки, був цілий ряд моментів, що вимагали незалежного уточнення. Правда, Суд прийшов до висновку, що протизаконність позбавлення життя Абдулменафа Кайя не була встановлена. Проте, хоча припущення заявника не були в остаточному підсумку визнані Судом доведеними, це не заважає вважати його скаргу захищуваною за змістом статті 13 Конвенції. Отже, висновок Суду по суті справи вимагає проведення дійового розслідування за суттю цієї заяви.

    Суд нагадує про свої попередні висновки стосовно серйозних недоліків зовнішнього огляду й судово-медичної експертизи, проведених на місці події, і того факту, що власті у ході розслідування не розглянули уважно ймовірні версії, які могли б пролити світло на обставини загибелі на Абдулменафа Кайя. З огляду на це, суд констатує висновок, що в порушення статті 13 Конвенції заявник і найближчі родичі були позбавлені ефективних засобів захисту проти влади у тому, що стосується смерті Абдулменафа Кайя, і тим самим доступу до засобів захисту, якими вони могли б скористатися, зокрема, з метою одержання відшкодування. Отже, порушення статті 13 Конвенції мало місце.



    4. Про ймовірне порушення статей 2, 6 і 13 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції

    Заявник стверджував далі, що були порушені його власні права і права його загиблого брата, передбачені статтями 2, 6 і 13 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції через дискримінацію за ознакою етнічного походження.

    Заявник доводить, що життя його загиблого брата, так само як і життя курдського цивільного населення в цілому, у південно-східній частині Туреччини захищене меншою мірою, чим життя осіб некурдського походження. Він твердить, що на курдському населенні найбільш несприятливо позначають воєнні операції, що ведуться у цьому районі, і що сили безпеки не вживали відповідних заходів, щоб зменшити небезпеку для життя цивільного населення. Більш того, співробітники сил безпеки ставляться до курдського цивільного населення як такого, що певною мірою пов'язане із РПК. Не робиться жодної різниці між терористами та звичайними громадянами. Тому, хоча його вбитий брат був одягнений як звичайний житель села, співробітники сил безпеки й прокурор прийняли його за терориста РПК. Уряд обмежився тим, що знову заперечував те трактування фактів, на якому заявник обгрунтував скаргу за статтею 2, і стверджував, що в розпорядженні заявника було досить внутрішніх засобів захисту.

    Суд ухвалив, що заявник не надав нічого істотного, що могло б підтримати його скаргу за статтею 14. Таким чином, Суд вважає, що порушення статті 14 не було.


    МАККАНН І ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
    MСCANN AND OTHERS v. the UNITED KINGDOM

    Судове рішення від 27 вересня 1995 року



    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Піддані Сполученого Королівства Даніель Макканн, Майред Фаррелл і Шон Севідж були застрелені 6 березня 1988 року в Гібралтарі військовослужбовцями спеціальної повітрянодесантної служби (SAS1 ), що входить до складу Британської армії.

    Властям Сполученого Королівства, Гібралтару й Іспанії стало відомо, що Тимчасова Ірландська республіканська армія (ІРА) планує терористичний акт у Гібралтарі. Аналізуючи розвідувальні дані, британські власті і власті Гібралтару прийшли до висновку, що 5 березня група ІРА (особи учасників уже були встановлені) проведе терористичний акт, заклавши бомбу з механізмом дистанційного управління у легковий автомобіль. Було вирішено заарештувати членів групи після того, як вони доставлять автомобіль у Гібралтар, що дало б можливість забезпечити докази для наступного судового розгляду. Власті вважали членів групи небезпечними терористами, які майже напевне будуть озброєні й у випадку зіткнення із силами безпеки, ймовірно, використають свою зброю або підірвуть бомбу.

    6 березня 1988 року опівдні було встановлено, що Шон Севідж припарку вав машину в Гібралтарі. Пізніше спостерігачі помітили, що він разом з Даніелом Макканном і Майредом Фарреллом обстежував те місце, де перебував автомобіль. Коли всі троє відійшли від машини, експерт по знешкодженню бомб після поверхового візуального огляду автомобіля доповів, що, на його думку, у ньому закладена бомба. Було ухвалено рішення про арешт групи. Двоє військовослужбовців SAS пішли за Макканном і Фарреллом. Коли Макканн оглянувся, один з військовослужбовців вихопив пістолет і наказав йому зупинитися. Макканн зробив рух рукою до внутрішньої кишені, рука Фаррелла швидко сковзнула до сумочки. Думаючи, що обоє потягнулися за механізмом дистанційного управління, щоб підірвати бомбу, співробітники SAS вистрілили кілька разів у них, убивши обох.

    Севіджа переслідували двоє інших військовослужбовців. Коли пролунали постріли по Макканну й Фарреллу, він різко повернувся і зіштовхнувся зі співробітниками SAS, які йшли за ним. Один з них голосно наказав йому зупинитися й витяг пістолет. Права рука Севіджа рушила до стегна. Побоюючись, що він хоче пустити в хід бомбу, співробітники SAS вистрілили із близької відстані, що привело до загибелі Севіджа.

    За свідченням патологоанатома, у Фаррелла потрапило 8 куль, у Макканна - 5 і в Севіджа - 16. Після огляду було встановлено, що ні зброї, ні механізму дистанційного управління ні в кого із трьох підозрюваних не було, а в машині не було бомби або вибухового пристрою. Однак інша машина, пізніше виявлена іспанською поліцією в Марбелле (Іспанія) містила вибуховий пристрій з 64 кілограмами вибухівки. Ця машина була взята напрокат Фарреллом на чуже ім'я.

    6 вересня 1988 року розпочалося розслідування справи про загибель зазначених осіб. Головував на засіданні представник Корони, а журі присяжних було обрано з місцевих жителів. 30 вересня присяжні винесли вердикт про правомірність того, що сталося. Не погодившись із вердиктом, батьки загиблих пред'явили позови Міністерству оборони у Високому суді Північної Ірландії. Однак в ірландському суді виявився неможливим процес проти Корони. Позивачі марно намагалися перебороти цю перешкоду, і 4 жовтня 1991 року в розгляді справи їм було остаточно відмовлено.

    14 серпня 1991 року батьки звернулися в Європейську Комісію з прав людини зі скаргою на те, що позбавлення життя Даніеля Макканна, Майреда Фаррелла і Шона Севіджа є порушенням статті 2 Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод.


    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    При розгляді цієї справи Європейський Суд з прав людини взяв до уваги, що стаття 2 Конвенції не тільки захищає право на життя, але й викладає обставини, при яких позбавлення життя може бути правомірним. Це одна з основних статей Конвенції, у відношенні якої в мирний час неприпустимі відступи. У поєднанні зі статтею 3 вона гарантує одну з основних цінностей демократичних суспільств, що створили Раду Європи2 .

    Суд вважає, що винятки, викладені у пункті 2 статті 2, звичайно, поширюються на випадки навмисного позбавлення життя, але говорять не тільки про них. Пункт 2 головним чином визначає не ті випадки, у яких хтось може бути навмисно позбавлений життя, а описує ті ситуації, коли допускається «застосування сили», що може привести до ненавмисного позбавлення життя. Застосовувана сила, однак, повинна бути «абсолютно необхідною» для досягнення однієї із цілей, викладених у підпунктах (а) – (с) пункту 2 статті 23 .

    Суд ураховує, що інформація, отримана владою Сполученого Королівства про терористичний акт, що готується у Гібралтарі, поставила її перед серйозною дилемою. З одного боку, вона зобов’язана була охороняти право на життя людей у Гібралтарі, включаючи військовослужбовців Великобританії, з іншого боку - мінімально застосовувати силу, аж до позбавлення життя, проти тих, хто підозрюється в створенні такої загрози. Суд також бере до уваги наступні фактори.

    По-перше, власті зштовхнулися із групою активних дій ІРА, що складається з осіб, вже судимих за організацію вибухів, і фахівця-підривника. ІРА, як свідчить її діяльність у минулому, завжди зневажливо ставилася до людського життя, включаючи життя членів своєї організації.

    По-друге, власті мали у своєму розпорядженні попередження про ймовірну акцію терористів, тим самим маючи достатню можливість планувати свої дії і разом з місцевою владою Гібралтару вжити заходів для запобігання терористичному акту й заарештувати підозрюваних. Однак безсумнівно, спецслужби не могли мати повної інформації й змушені були готувати свою операцію, ґрунтуючись на припущеннях.

    На підставі цього, ухвалюючи рішення щодо відповідності застосованої державою сили статті 2, Суд повинен ретельно вивчити питання про строгу домірність сили, застосованої військовими, з необхідністю захистити людей від насильства, а також питання про те, чи планувалася і чи проводилася владою антитерористична операція так, щоб звести до мінімуму (наскільки можливо) застосування сили, що спричиняє позбавлення життя.

    Військовим, які відкрили стрілянину, командири повідомили, що машина замінована і будь-хто із трьох підозрюваних може підірвати бомбу за допомогою радіоприладу, який можна сховати під одягом; що включити цей пристрій можна натисканням кнопки, що у випадку протидії їм терористи, ймовірно, вчинять вибух, який призведе до численних жертв і тяжких поранень, і що існує ймовірність, що підозрювані будуть зброєні й вчинять опір при арешті.

    Всі четверо військовослужбовців, які переслідували Макканна, Фаррелла і Севіджа, визнали, що вони стріляли на поразку. Вони вважали, що треба було стріляти у підозрюваних доти, поки ті фізично будуть не в змозі вмикнути вибуховий пристрій.

    Суд визнає, що військовослужбовці щиро вірили (у світлі отриманої ними інформації), що необхідно не дати підозрюваним можливості вмикнути вибуховий пристрій і тим самим запобігти загибелі багатьох людей. Дії, вчинені ними згідно з отриманим наказом, розумілися ними як «абсолютно необхідні» для захисту права людей на життя.



    Суд вважає, що застосування сили особами, які перебувають на службі в держави, може бути виправдане у відповідності зі статтею 2, якщо застосування її ґрунтується на щирому переконанні, котре вважається правильним у момент вчинення дії, але згодом виявляється помилковим. Отже, можна зробити висновок, що дії військових самі по собі не вступають у протиріччя з положеннями Конвенції.

    Що стосується підготовки й проведення операції, то Суд відзначає, що, як випливає з оперативного наказу, власті мали намір заарештувати підозрюваних у сприятливий момент. Військовослужбовцями відпрацьовувалася операція для затримки й робилися зусилля для пошуку належного місця в Гібралтарі, куди підозрюваних можна було б помістити після затримання.

    На питання про те, чому підозрюваних не затримали на кордоні відразу після їх прибуття в Гібралтар і чому було ухвалене рішення не перешкоджати їм в’їхати у Гібралтар, якщо власті мали інформацію про підготовлювану терористичну акцію, Уряд відповів, що на той час не мав у своєму розпорядженні достатніх підстав для затримання й пред'явлення обвинувачення підозрюваним. Звільнення підозрюваних у подальшому за недостатністю доказів дозволило б їм або іншим особам зробити ще одну спробу теракту і явно підвищило б ступінь наступного ризику. В Уряду також не було впевненості, що ці троє - єдині терористи, з якими доведеться мати справу. Власті також не мали інформації про те, як підозрювані мають намір вчинити вибух бомби.

    Щодо цього Суд обмежується зауваженням, що можливі наслідки від недостатності доказів для затримання й наступного судового розгляду менш важливі, чим небезпека для населення Гібралтару, що виникла у зв'язку з тим, що в'їзд підозрюваних у країну не був відвернений.

    Суд відзначає, що на оперативній нараді 5 березня, де були присутні військовослужбовці, які переслідували підозрюваних, розглядалася ймовірність того, що терористичну акцію буде вчинено за допомогою потужного вибухового пристрою, вмонтовано в автомобіль. Було зроблено низку ключових оцінок. Зокрема, про те, що терористи не будуть використовувати додатковий автомобіль для попереднього паркування; що бомба буде зірвана за допомогою радіопристрою; що підозрювані, швидше за все, підірвуть бомбу, якщо їх спробують затримати; що вони будуть озброєні. У цьому випадку всі ці припущення, за винятком наміру терористів вчинити злочин, були помилковими. Інші ж варіанти розвитку подій були пророблені недостатньо. Наприклад, оскільки вибух бомби очікувався не раніше 8 березня, коли повинна була відбутися церемонія зміни варти, можна було прийти до висновку, що цих трьох терористів було направлено з розвідувальною місією. Хоча ця можливість і зачіпалася, вона, очевидно, серйозно не сприймалася.

    В умовах, коли не одержали достатньої уваги альтернативні варіанти розвитку подій і коли з певністю повідомлялося про існування автомобіля з вибуховим пристроєм, котрий можна демонтувати натисканням кнопки, цілий ряд робочих припущень було подано військовослужбовцям як встановлені факти, у зв'язку із чим застосування сили, яка спричиняє собою позбавлення життя, стало майже неминучим.

    Той факт, що не враховувалася можливість помилки, варто також розглядати в сукупності з тим, що військовослужбовців SAS навчали переважно пострілам на поразку. У цій обстановці власті, зв'язані обов'язком поважати життя підозрюваних, повинні були проявляти надзвичайну обережність при оцінці наявної інформації, перш ніж передавати її військовослужбовцям, застосування зброї якими автоматично означає постріли на поразку.

    Таким чином, беручи до уваги, що було вирішено не перешкоджати в'їзду підозрюваних у Гібралтар, що власті не змогли врахувати можливість помилковості своїх розвідувальних оцінок, принаймні, у деяких аспектах, і що, коли військовослужбовці відкрили вогонь, це автоматично означало застосування сили, що спричиняє за собою позбавлення життя, Суд не переконаний, що позбавлення життя трьох терористів являло собою застосування сили, абсолютно необхідної для захисту людей від протиправного насильства за змістом пункту 2 (а) статті 2 Конвенції.

    Відповідно, порушення статті 2 Конвенції мало місце.


    Додаток 5

    СЕЛМУНІ ПРОТИ ФРАНЦІЇ SELMOUNI v. FRANCE

    Судове рішення від 28 липня 1999 року

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Г-н Селмуні, громадянин Нідерландів і Марокко, утримувався під вартою поліції в Бобігні (Франція) з 25 по 29 листопада 1991 року й допитувався офіцерами поліції з карного слідчого відділу у зв'язку з розслідуванням справи про перевезення наркотиків. Під час перебування під вартою він 6 разів обстежувався лікарями. Коли г-н Селмуні був доставлений до судді зі слідства, останній взяв на себе ініціативу призначити експертний медичний огляд. Заявника обстежував ще раз лікар з медичного відділу в'язниці, куди він був доставлений у зв'язку з одержанням санкції на арешт. 7 грудня 1991 року експерт, призначений суддею зі слідства, також провів огляд гр. Селмуні й описав видимі ушкодження, виявлені на його тілі, зробивши висновок, що час їхньої появи відповідає часу перебування під вартою у поліції. 1 грудня 1992 року заявник був опитаний про події, що мали місце під час його перебування в поліції, співробітником Національного інспекторату поліції. Запис цього інтерв'ю було направлено прокуророві Бобігні 2 грудня 1992 року.

    1 лютого 1993 року г-н Селмуні підготував кримінальну скаргу й заяву про участь у розгляді як цивільна сторона, вказавши на застосування до нього насильства, що заподіяло тілесні ушкодження, які спричиняють непрацездатність строком більше 8-ми днів, напад і поранення зброєю (а саме - бейсбольною битою), непристойні дії, застосування насильства, що викликало постійну непрацездатність (а саме - втрату одного ока), зґвалтування. Всі ці злочини було вчинено під час його утримання під вартою офіцерами поліції під час виконання службових обов'язків.

    22 лютого 1993 року було розпочато слідство в суді Бобігні за скаргами г-на Селмуні і ще однієї особи, утримуваної під вартою поліції. Процедура впізнання винних поліцейських була організована 10 лютого 1994 року. У квітні 1994 року ця справа з метою належного відправлення правосуддя була вилучена з відання судді зі слідства суду Бобігні й передано судді зі слідства, закріпленому за судом Версаля. Упізнаним поліцейським були пред'явлені обвинувачення в 1997 році. Вони постали перед Кримінальним судом Версаля 21 жовтня 1998 року. Суд визнав офіцерів поліції винними й виніс вирок 25 березня 1999 року. Суд вищої інстанції виніс своє рішення 1 липня 1999 року.

    Г-н Селмуні звернувся в Європейську Комісію із прав людини зі скаргою на погане поводження, якому він був підданий під час утримання під вартою в поліції в порушення статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод, а також на тривалість розгляду його скарги, що не відповідає вимозі розумного строку, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Про ймовірне порушення статті 3 Конвенції

    Європейський Суд з прав людини вважає, що там, де людина взята під варту в доброму здоров'ї, а в момент звільнення мала тілесні ушкодження, держава зобов'язана представити правдоподібні пояснення про причини ушкоджень; невиконання цього однозначно і чітко викликає питання про порушення статті 3 Конвенції4 .

    Суд також нагадує, що стаття 3 охороняє одну з основних цінностей демократичного суспільства. Навіть у найбільш складних обставинах, таких як боротьба з тероризмом або організованою злочинністю, Конвенція абсолютно чітко забороняє катування, нелюдяне або таке, що принижує гідність, поводження або покарання. На відміну від більшості норм Конвенції й Протоколів до неї, стаття 3 не передбачає винятків і не дозволяється її часткове скасування навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації5 .

    Для визначення того, коли певна форма жорстокого поводження може бути кваліфікована як катування, Суд повинен взяти до уваги зазначене в статті 3 розмежування між поняттями катування і нелюдяного або такого, що принижує гідність, поводження. Як Судом уже відзначалося раніше, це розмежування включене в Конвенцію для того, щоб затаврувати як катування тільки навмисне поводження, яке викликає дуже сильні й жорстокі страждання.

    Суд вважає, що всі тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних документах, і заяви г-на Селмуні щодо поганого поводження, якому він піддався під час утримання під вартою в поліції, підтверджують існування фізичного й - поза всяким сумнівом - морального болю або страждання. Обставини справи також показують, що заподіювався заявникові такий біль або страждання свідомо з метою одержання, у тому числі, зізнання у вчиненні злочину. Нарешті, медичні висновки, включені в матеріали справи, чітко свідчать про те, що деякі акти насильства були вчинені офіцерами поліції безпосередньо під час виконання службових обов'язків.

    Оскаржувані дії були такими, що викликали почуття страху, занепокоєння й неповноцінності, здатні принизити і образити заявника й, можливо, зломити його фізичний та моральний опір. Суд, таким чином, знаходить достатньо серйозних підстав для того, щоб визначити подібне поводження як нелюдяне і таке, що принижує гідність6 . У кожному разі Суд повторює, що стосовно особи, позбавленої волі, застосування фізичної сили інакше, як абсолютно необхідне у силу дій самої цієї особи, принижує людську гідність й у принципі є порушенням права, зафіксованого в статті 3 Конвенції7 .

    У цій справі необхідно встановити, чи були заподіяні г-ну Селмуні біль або страждання тяжкими у розумінні статті 1 Конвенції ООН проти катувань і інших жорстоких, нелюдяних або таких, що принижують гідність, видів поводження або покарання8 . Суд вважає, що ця «тяжкість», подібно «мінімальній тяжкості», необхідній для заяви за статтею 3 Конвенції, відносна. Вона залежить від всіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні і душевні наслідки й, у деяких випадках, стать, вік, стан здоров'я жертви тощо.

    Суд уже розглядав справи, у яких виносив рішення про те, що застосовуване поводження може бути визначене тільки як «катування». Однак потрібно брати до уваги, що Конвенція - «живий інструмент, що повинен інтерпретуватися в умовах нинішнього дня»9 . Певні дії, що кваліфікувалися в минулому як «нелюдяні і принижуючі гідність» на противагу «катуванню», можуть бути класифіковані інакше в майбутньому. Суд ураховує, що зростаючий високий стандарт, передбачений у сфері захисту прав людини й основних свобод, вимагає більшої категоричності у визначенні порушень фундаментальних цінностей демократичного суспільства.

    Не розглядаючи заяви про втрату одного ока і зґвалтування у зв'язку з відсутністю достатніх доказів, Суд визнає, що г-ну Селмуні було завдано велику кількість ударів. Незалежно від стану здоров'я людини, така інтенсивність ударів повинна викликати значний біль. Більш того, удари не завжди залишають видимі сліди на тілі. Однак з медичної доповіді від 7 грудня 1991 року випливає, що сліди застосованого до г-на Селмуні насильства вкривали все його тіло.

    Суд також прийшов до висновку, що заявник зазнав і таких дій, які є ганебними й такими, що принижують гідність будь-якої особи, незалежно від її поведінки.

    Суд, нарешті, відзначає, що зазначені вище події не обмежувалися якимось одним моментом під час утримання під вартою заявника, коли (це в жодному разі їх не виправдує) посилене напруження та емоції могли б призвести до такого результату. Зовсім чітко встановлено, що г-н Селмуні зазнавав повторювані й безперервні напади протягом декількох днів ведення допиту.

    На підставі цих обставин Суд приходить до рішення, що фізичне й моральне насильство в цілому, застосоване до г-на Селмуні, викликало тяжкі біль і страждання, було особливо серйозним та жорстоким і має бути кваліфіковано як катування відповідно до статті 3 Конвенції.

    Таким чином, порушення статті 3 Конвенції мало місце.



    Про ймовірне порушення статті 6 Конвенції

    Суд вирішив, що період, який має бути взятий до уваги при дослідженні питання про перевищення передбаченого пунктом 1 статті 6 «розумного терміну» розгляду скарги заявника на жорстоке поводження з ним у поліції, починається 1 грудня 1992 року, коли г-н Селмуні був опитаний співробітником Національного інспекторату поліції. Суд відзначає, що така проста форма кримінальної скарги є засобом, передбаченим французьким правом, і прокурор був проінформований про неї 2 грудня 1992 року, коли йому передали запис опитування заявника. Беручи до уваги природу й особливу серйозність оскаржуваних дій, Суд не може погодитися з тим, що початком строку розгляду варто вважати 1 лютого 1993 року - дату подачі заявником кримінальної скарги і заяви про участь у процесі як цивільна сторона10 або дату реєстрації цих документів (як стверджував Уряд).

    Розумність строку розгляду повинна оцінюватися у світлі конкретних обставин справи на підставі критеріїв, визначених практикою Суду, виходячи, зокрема, зі складності справи, а також поведінки заявника й відповідних властей11 .

    На думку Суду, ні складність справи, ні поведінка заявника не виправдують тривалості строку розгляду.

    Даний розгляд триває вже 6 років і 7 місяців. Суд повторює, що якщо людина заявляє обґрунтовану скаргу про порушення статті 3 Конвенції, поняття ефективних засобів вимагає з боку держави проведення ретельного й ефективного розслідування, здатного привести до виявлення й покарання винних.



    Ухвалюючи рішення щодо прийнятності скарги на порушення статті 3 Конвенції, коли розгляд ще тривав у національних судах, Суд прийшов до висновку, що деякі затримки в часі повинні бути поставлені у провину судовій владі. Це, у свою чергу, підтверджує обґрунтованість скарги г-на Селмуні на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

    Загальна тривалість розгляду за скаргою заявника не відповідає вимозі розумного строку. Отже, порушення пункту 1 статті 6 мало місце.


    РІБІЧ ПРОТИ АВСТРІЇ

    RIBITSCH v. AUSTRIA

    Судове рішення від 4 грудня 1995 року

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Г-н Рібіч, громадянин Австрії, проживає разом із дружиною у Відні. 21 травня 1988 року його квартира була піддана обшуку співробітниками поліції у зв'язку з розслідуванням обставин смерті двох осіб через підвищену дозу героїну. У наступні дні було проведено кілька додаткових обшуків і допитів г-на Рібіча і його дружини.

    Опівдні 31 травня 1988 року г-н Рібіч і його дружина були арештовані за підозрою у незаконному обігові наркотиків і утримувалися під вартою поліції до ранку 2 червня 1988 року. Після звільнення г-н Рібіч розповів декільком особам, включаючи журналіста, про погане поводження, якому він піддався, перебуваючи в поліції. 2 червня г-н Рібіч був обстежений у лікарні, а 3 червня його оглянув лікар-терапевт. У медичному висновку лікарні була зафіксована наявність декількох синців на правій руці г-на Рібіча, що було підтверджено лікарем-терапевтом. Колега журналіста зробив фотографії цих травм. Після висвітлення інциденту по радіо було порушено кримінальну справу проти поліцейських, підозрюваних у поганому поводженні щодо г-на Рібіча.

    13 жовтня 1989 року під час судового розгляду у цій справі районний карний суд Відня заслухав обвинувачуваних поліцейських, свідків, г-на Рібіча і його дружину, а також лікаря-терапевта, що обстежував г-на Рібіча. Рішенням суду один з поліцейських був визнаний винним у нанесенні тілесних ушкоджень, двоє інших виправдані.

    Суд вищої інстанції 14 вересня 1990 року скасував рішення районного суду й виправдав поліцейського, оскільки висунута цим поліцейським версія того, як г-н Рібіч ударився об двері поліцейської автомашини, не була спростована й деякі твердження г-на Рібіча не можуть бути настільки переконливими, щоб стати підставою для засудження у кримінальному порядку.

    26 листопада 1990 року Конституційний Суд за скаргою г-на Рібіча виніс рішення, що арешт і взяття варту, так само як і обшук без ордера в його будинку, були незаконними й порушили його право на свободу й недоторканність житла; скаргу про неналежне поводження до поліції було відхилено.

    Г-н Рібіч звернувся в Європейську Комісію із прав людини зі скаргою про те, що інцидент з ним у поліції порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини й основних свобод, а також положення інших її статей. Комісія визнала прийнятною скаргу на порушення статті 3 Конвенції.

    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Комісія у своїй доповіді, переданій у Європейський Суд з прав людини, підкреслила, що держава несе моральну відповідальність за будь-яку особу, котра утримується під арештом, оскільки остання повністю перебуває під владою поліції. У випадку одержання тілесних ушкоджень у цей період саме уряд повинен представити докази, що ставлять під сумнів описані потерпілим події, особливо в тих випадках, коли його показання підтверджені медичними документами. Беручи до уваги виняткову незахищеність заявника під час незаконного перебування під вартою поліції, Комісія заявила, що в неї не викликає сумнівів той факт, що заявник піддався фізичному насильству, що являє собою нелюдяне й принижуюче гідність поводження.

    Європейський Суд, у свою чергу, вказує на необхідність особливої уваги, коли мова йде про права, які містяться в статті 3 Конвенції, що категорично забороняє катування і таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від поведінки потерпілого. На відміну від більшості інших статей Конвенції й Протоколів до неї, в статті 3 не передбачені ніякі винятки, відступ від її дотримання не допускається навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації12 . Суд підкреслює, що відносно особи, позбавленої волі, будь-яке застосування фізичної сили, що не було конче потрібно через її власну поведінку, принижує людську гідність і є в принципі порушенням статті 3 Конвенції.

    При розгляді цієї справи Суд взяв до уваги наступні факти:

    1) наявність тілесних ушкоджень у г-на Рібіча було встановлено в медичному висновку лікарні й підтверджено лікарем-терапевтом. Під час слухання справи в районному кримінальному суді м. Відня цей лікар висловив сумнів у тому, що такі травми могли бути отримані при ударі об двері легкової машини. Під час розгляду у вищестоящому суді фахівець з судової медицини заявив, що удар об двері поліцейської машини може пояснити тільки одну з декількох травм, які були в заявника.

    2) У поясненнях, наданих обвинувачуваним поліцейським, є суперечності.

    3) Водій поліцейського автомобіля не бачив, щоб г-н Рібіч падав.

    4) Районний кримінальний суд м. Відня вважав такою, що заслуговує довіри, версію подій, викладену г-ном Рібічем, опираючись, зокрема, на її збіг з показаннями лікаря-терапевта.

    5) Суд вищої інстанції виправдав поліцейського, оскільки не мав достатніх підстав спростувати показання обвинувачуваного або визнати показання г-на Рібіча настільки достовірними, щоб покласти їх в основу кримінального покарання.

    6) Конституційний Суд не розглядав суть скарги г-на Рібіча на погане поводження. Він відзначив тільки незаконність обшуків і арешту заявника та його дружини.

    Відповідно до позиції Суду у цій справі, не викликає сумнівів, що г-н Рібіч одержав тілесні ушкодження, перебуваючи під вартою у поліції, і це у всякому разі було протизаконним, оскільки він повністю перебував під контролем поліції. Виправдання поліцейського вищестоящим судом за недоведеністю його вини, тобто на підставі презумпції невинуватості, не звільняє державу від відповідальності за Конвенцією. Тому уряд зобов'язаний був надати правдоподібне пояснення того, яким чином заявник одержав тілесні ушкодження. На підставі всіх наявних у нього матеріалів Суд прийшов до висновку, що Уряд не надав переконливих доказів того, що тілесні ушкодження були отримані заявником якимось іншим способом, ніж - повністю, в основному або частково - внаслідок того поводження, якому він піддався, перебуваючи під вартою.

    Відповідно, порушення статті 3 Конвенції мало місце.


    РЕХБОК (Rehbock) ПРОТИ СЛОВЕНІЇ

    судове рішення від 28 листопада 2000 року



    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Заявником у цій справі був громадянин Німеччини Ернст (Ernst) Рехбок, що після перетину кордону зі Словенією був арештований словенською поліцією за обвинуваченням у контрабанді наркотиків. Як він описує, його оточили шість озброєних чоловіків, одягнених у чорний одяг, із чорними масками на обличчях. Чоловіки напали на нього без попереднього попередження. У цей же час кілька інших чоловіків стояли поруч. Незважаючи на те, що він не чинив опору, його грубо кинули на капот автомобіля. Двоє чоловіків підняли його і ударили верхньою частиною тіла об капот, скували позад руки, водночас четверо інших чоловіків били його по обличчю кулаками й палицями. Обстеження, проведене наступного дня, виявило численні тілесні ушкодження, і в тому числі, зламану щелепу.

    Уряд Словенії стверджував, що поліція під час затримання Рехбока застосувала силу у мірі, адекватній поведінці підозрюваного, а отримані ним тілесні ушкодження були результатом вчиненого ним опору. У процесі судового розгляду органи влади Словенії представили доповідь, сформульовану комісією з 3 осіб, створеною за вказівкою шефа місцевої поліції з метою з'ясування, чи було застосування сили під час арешту заявника обґрунтованим. Відповідно до цієї доповіді, Рехбок під час затримання намагався вирватися від поліцейських, що його тримали. Через велику фізичну силу підозрюваного поліцейські не могли знешкодити його, поки він стояв і тому штовхнули на землю між припаркованими автомобілями. Заявник ударився тоді обличчям об крило припаркованого автомобіля та об асфальтовану поверхню площадки. Безпосередньо після доставлення до поліцейської дільниці Рехбок не скаржився на біль або тілесні ушкодження. Тільки наступного дня він поскаржився на біль щелепи, його доставили в медичну установу, де і було встановлено, що в нього зламана нижня щелепа, і що він одержав серйозні тілесні ушкодження. На підставі зібраної інформації комісія, створена шефом місцевої поліції, остаточно встановила, що поліцейські в процесі затримання Рехбока діяли правильно й відповідно до закону. Під час арешту вони застосували найлегші форми безпосередніх примусових мір, тобто фізичну силу і наручники, щоб запобігти втечі підозрюваного.

    Заявник після вичерпання доступних національних засобів подав скаргу в Суд на порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод.

    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Суд визнав безперечним той факт, що встановлені під час медичного обстеження тілесні ушкодження Рехбока виникли у ході затримання. Суд вважає, що зібраний доказовий матеріал свідчить, що поліція заздалегідь планувала затримання, і в неї було досить часу, щоб оцінити можливу небезпеку й вжити відповідні заходи. Під час затримання заявник не являв собою небезпеки для поліцейських, тому що не мав зброї й не нападав на них. Беручи до уваги, зокрема, отримані ним серйозні тілесні ушкодження, тягар доведення того, що застосування сили поліцейськими, котрі здійснювали затримання, не було надмірним, лежить на уряді. Тим часом уряд Словенії представив доповідь комісії, створеної шефом поліції, тільки на останній стадії судового розгляду в Страсбурзі. Доповідь базувалася на розслідуванні, котре було проведено тією же поліцейською установою, співробітники якої затримували заявника. У доповіді не зазначено, на якій інформації й доказах вона грунтується. Зокрема, з неї не випливало, що був вислуханий заявник, інші особи, затримані разом з ним або інші свідки, окрім зацікавлених поліцейських.

    Суд вважає, що уряд Словенії не надав переконливих і достовірних аргументів, які б виправдували застосування сили поліцією під час затримання Рехбока. Застосування сили стосовно нього було надмірним і неадекватним обставинам. У результаті воно спричинило тілесні ушкодження, які без сумніву принесли серйозні страждання заявникові, що підпадає під поняття нелюдяного поводження. Тим самим Суд установив, що мало місце порушення статті 3 Європейської конвенції.

    АКСОЙ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

    AKSOY v. TURKEY

    Судове рішення від 18 грудня 1996 року

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Г-н Аксой, турецький громадянин, наприкінці листопада 1992 року був заарештований за підозрою у терористичній діяльності й утримувався під вартою поліції в Головному управлінні з безпеки в Кізілтепе (у південно-східній частині Туреччини, що була зоною надзвичайного стану). Його утримували під вартою щонайменше 14 днів і звільнили 10 грудня 1992 року.

    За словами заявника, у поліції його піддали такій формі катування, як «палестинське підвішування», тобто його підвішували за руки, зв'язані за спиною, оголеного, катували електричним струмом, били й ображали словесно. Він заявляв, що в результаті підвішування його руки втратили здатність рухатися.

    8 грудня 1992 року г-н Аксой постав перед прокурором, який після допиту видав наказ про його звільнення. Є розбіжності із приводу того, чи говорилося взагалі про фізичний стан г-на Аксоя під час проведення допиту прокурором і чи скаржився він прокуророві на те, як з ним поводилися під час тримання під вартою. Однак 15 грудня Аксоя поклали в лікарню з діагнозом двосторонній параліч передпліччя, що вимагало накладення шин. Він залишався в лікарні до 31 грудня.

    21 грудня 1992 року прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи стосовно Аксоя. Не було порушено ні цивільної, ні кримінальної справи із приводу твердження заявника про жорстоке поводження з ним під час утримання під вартою.

    У своїй скарзі, поданій 20 травня 1993 року в Європейську Комісію із прав людини, г-н Аксой стверджував, що під час арешту він піддався поводженню, несумісному зі статтею 3 Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод, що були також порушені стаття 5 (пункт 3) і стаття 6 (пункт 1), через що він був позбавлений судового захисту.

    20 квітня 1994 року Комісія одержала інформацію від родичів заявника про те, що г-н Аксой був убитий 16 квітня. Вони повідомляли, що 14 квітня по телефону йому погрожували смертю, якщо він не відкличе свою скаргу в Комісію. Уряд Туреччини заперечував якусь причетність до цього й повідомив, що один зі членів РПК (Робітничої партії Курдистану) був арештований і обвинувачений у цьому вбивстві.

    Батько заявника вирішив продовжити розгляд справи.



    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту

    Уряд у цій справі стверджував, що заявник не використав всіх національних засобів правового захисту. Г-н Аксой міг би мати доступ до трьох видів засобів: вимога порушити кримінальне переслідування, цивільний позов і/або адміністративна скарга.

    Заявник не заперечував, що зазначені засоби є формально частиною турецької правової системи, однак, на його думку, у районі надзвичайного стану вони були ілюзорні, недостатні й неефективні. Зокрема, він посилався на доповіді деяких міжнародних організацій, які свідчили, що катування затриманих були систематичними й широко розповсюдженими по всій Туреччині, і ставили під питання щирість бажання держави покласти край такій практиці.

    Він також твердив, що повідомив прокуророві 10 грудня 1992 року про застосування катувань, і навіть якби він цього не зробив, прокурор міг чітко бачити, що він не володіє руками належним чином. Відмова прокурора почати кримінальне розслідування створила для заявника надто великі труднощі, які не дозволили йому скористатися іншими внутрішніми засобами правового захисту.

    Наостанок заявник нагадав суду, що жоден із засобів правового захисту не був доступним навіть теоретично відносно його скарги на тривалість утримання під вартою без судового контролю, тому що це було абсолютно законним за турецьким законодавством.

    Європейський Суд з прав людини вказав, що відповідно до статті 26 Конвенції13 заявник повинен мати нормальний доступ до наявних достатніх засобів правового захисту. Ніщо не зобов'язує звертатися до засобів правового захисту, які не є достатніми й ефективними. Правило статті 26 також незастосовне, якщо доведено існування адміністративної практики, яка полягає у повторюваності дій, несумісних з Конвенцією, у поєднанні з офіційною терпимістю держави, що робить використання засобів захисту марними й неефективними14 .

    Розглянувши обставини цієї справи, Суд вважає, що навіть якщо заявник не подав скаргу прокуророві із приводу жорстокого поводження під час утримання під вартою в поліції, тілесні ушкодження, які він одержав, повинні були бути добре помітні під час зустрічі. Однак прокурор зволів за краще не цікавитись природою, величиною і причиною цих ушкоджень всупереч тому, що за турецьким законом він зобов'язаний був це зробити.

    Позаяк було очевидно, що прокурор знав про тілесні ушкодження, але не вчинив ніяких дій, у заявника склалося переконання, що він даремно сподівається привернути до себе увагу й домогтися задоволення своїх вимог, вдаючись до національних засобів правового захисту.

    Суд тому прийшов до висновку, що були особливі обставини, які звільняли заявника від його обов'язку вичерпати внутрішні засоби правового захисту.

    Про ймовірне порушення статті 3 Конвенції

    Заявник скаржився на жорстоке поводження у різних формах. Він посилався на медичний висновок, виданий йому медичним факультетом університету Дикле, відповідно до якого на момент звернення до лікарні він страждав на двостороннє ушкодження плечового сплетіння, що характерно для «палестинського підвішування».

    Суд вважає, що там, де людина взята під варту в поліцію в доброму здоров'ї, а в момент звільнення має тілесні ушкодження, держава зобов'язана надати правдоподібні пояснення про причини ушкоджень; невиконання цього абсолютно чітко спричиняє питання про порушення статті 3 Конвенції15 .

    Стаття 3, як Суд уже багато разів відзначав, охороняє одну з основних цінностей демократичного суспільства. Навіть у найбільш складних обставинах, таких як боротьба проти тероризму або організованої злочинності, Конвенція абсолютно чітко забороняє катування, нелюдяне або принижуюче людську гідність поводження або покарання. На відміну від більшості норм Конвенції й Протоколів до неї, стаття 3 не передбачає винятків і не дозволяється її часткове скасування, вона не перестає діяти навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації16 .

    Як уже відзначалося раніше, розмежування між поняттями катування і нелюдяного або такого, що принижує гідність, поводження включено в Конвенцію для того, щоб затаврувати як катування тільки навмисне нелюдяне поводження, що викликає дуже сильні й жорстокі страждання17 .

    У цій справі Комісія визнала, що заявника було піддано «палестинському підвішуванню». На думку Суду, таке поводження може бути тільки навмисним й, імовірно, було вжито з метою одержання визнання або інформації від заявника. На додаток до сильного болю, який таке поводження напевне завдало, воно також призвело до тимчасового паралічу обох рук. Суд вважає, що таке поводження можна кваліфікувати тільки як катування.

    Через серйозність цього висновку Суду немає необхідності розглядати скарги заявника про інші форми жорстокого поводження, порушення статті 3 Конвенції мало місце.



    Про ймовірне порушення пункту 3 статті 5 Конвенції

    Розглядаючи це питання, Суд нагадує своє рішення в справі Броуган та інші проти Сполученого Королівства від 29 листопада 1988 року, відповідно до якого тримання під вартою без судового контролю протягом 4-х днів і 6-ти годин виходить за суворі рамки допустимого відповідно до статті 5 (пункт 3) Конвенції. Із цього явно випливає, що строк в 14 і більше днів, протягом яких г-н Аксой утримувався під вартою, не маючи можливості постати перед суддею або іншою судовою посадовою особою, не відповідає вимозі «негайно».

    Уряд із цього приводу заявив, що Туреччина 5 травня 1992 року зробила відступ від своїх зобов'язань за статтею 5 Конвенції у зв'язку із запровадженням надзвичайного стану на частині її території.

    Суд переконаний, що на кожну державу-учасницю Конвенції лягає відповідальність «за життя нації» і, запроваджуючи надзвичайний стан, вона зобов'язана визначити, чи була загроза цьому життю, і якщо так, то як далеко потрібно піти у намаганні перебороти її.

    У світлі представлених йому матеріалів Суд вважає, що особливий розмах терористичної активності й вплив КРП на південному сході Туреччини безсумнівно створили в цьому регіоні «надзвичайний стан, що загрожує існуванню нації».

    Однак Суд підкреслює важливість статті 5 у системі Конвенції. Вона закріплює основне право людини, а саме: захист кожного від свавільного втручання держави у її право на свободу. У судовому рішенні в справі Браннігана й Макбрайда проти Сполученого Королівства18 Суд визнав, що Уряд Сполученого Королівства не перевищив міру свободи свого розсуду, відступивши від зобов'язань за статтею 5 Конвенції, дозволяючи утримувати без судового контролю до 7-ми днів осіб, підозрюваних у терористичних актах. Більш того, у Північній Ірландії були дійсно ефективні гарантії, які надавали істотний захист від сваволі й утримання під вартою incommunicado19 . Наприклад, habeas corpus20 забезпечував можливість перевірки законності первісного арешту й утримання під вартою. Було абсолютне право звернутися до адвоката не пізніше 48-ми годин після арешту, затримані також могли повідомити родичеві або другу про своє затримання, звернутися до лікаря.

    Суд вважає, що на відміну від цього в цій справі заявникові, котрий утримувався під вартою протягом тривалого часу, не було надано достатніх гарантій. Зокрема, позбавлення можливості звернутися до лікаря, адвоката, родича або друга й відсутність реальної можливості постати перед суддею означали, що він був залишений винятково на милість тих, хто його затримав.

    Суд не може погодитися з тим, що надзвичайність положення змушувала затримувати заявника на строк 14 і більше днів і таємно утримувати його під вартою incommunicado без можливості звернутися до судді або іншої судової посадової особи.

    Таким чином, порушення статті 5 (пункт 3) Конвенції мало місце.

    Про ймовірне порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

    При розгляді цього питання Суд наголошує, що через особливі обставини, які існували в його справі, г-н Аксой навіть не намагався звернутися до суду.

    На думку Суду, у цьому випадку буде більш доцільним розглядати цю скаргу в рамках статті 13 Конвенції, що гарантує надання ефективних засобів правового захисту при порушенні прав і свобод людини.

    Про ймовірне порушення статті 13 Конвенції

    Природа права, гарантованого статтею 3 Конвенції, позначається й на статті 13. Це означає, що, якщо людина стверджує, маючи на те підстави, що її катували посадові особи, поняття «ефективні засоби» додатково до можливості відшкодування шкоди вимагає ретельного й ефективного розслідування, яке забезпечує дієвий доступ потерпілого до засобів правового захисту і здатне привести до виявлення й покарання винних посадових осіб.

    За турецьким законодавством прокурор був зобов'язаний провести розслідування. Однак розслідування не було. На думку Суду, таке ставлення з боку державної посадової особи, чиїм обов'язком є розслідування кримінальних правопорушень, рівносильне підриву ефективності будь-яких засобів правового захисту, які існують у Туреччині.

    Відповідно, Суд визнає, що заявника позбавили ефективних засобів правового захисту відносно його твердження про катування, таким чином, порушення статті 13 Конвенції мало місце.


    Додаток 6

    ТОМАЗІ ПРОТИ ФРАНЦІЇ

    TOMASI v. FRANCE

    Судове рішення від 27 серпня 1992 року

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Громадянин Франції Фелікс Томазі 23 березня 1983 року був арештований поліцією в Бастії (Верхня Корсика) за підозрою у співучасті в убивстві та замаху на вбивство, вчинених 11 лютого 1982 року колишнім членом Фронту Національного Визволення Корсики. 25 березня 1983 року йому було висунуто обвинувачення, і протягом тривалого часу він перебував під вартою. Г-н Томазі 23 рази подавав прохання про звільнення під заставу або поручительство, але щоразу його прохання відхилялося. Крім того, 23 березня 1983 року він подав скаргу на жорстоке поводження з ним під час утримання у поліцейській дільниці. Його обстежили кілька медичних експертів, які виявили в нього різні тілесні ушкодження. Тривале слідство, у ході якого змінився слідчий, і судові розгляди врешті завершилися тим, що 22 жовтня 1998 року Томазі був виправданий судом і одержав як відшкодування збитку компенсацію в 300 000 франків.

    У скарзі в Європейську Комісію із прав людини г-н Томазі твердив, що під час утримання під вартою в комісаріаті поліції м. Бастії він піддавався жорстокому поводженню, несумісному зі статтею 3 Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Крім того, тривалість строку тримання його під вартою порушує пункт 3 статті 5 Конвенції. Нарешті, тривалість розгляду скарги г-на Томазі на поводження з ним у поліції з вимогою про відшкодування шкоди порушує, на думку заявника, пункт 1 статті 6 Конвенції.

    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Про ймовірне порушення статті 5 Конвенції

    Європейський Суд з прав людини врахував, що наявність серйозних підстав підозрювати арештованого у вчиненні правопорушення є умовою sine qua non21 правомірності тримання під вартою. Але після закінчення певного строку тільки цього вже недостатньо. Суд повинен у цьому випадку визначити, чи виправдують позбавлення волі інші прийняті до уваги судовою слідчою владою аргументи. Якщо вони виявляться «такими, що стосуються справи» і «достатніми», Суд повинен установити, чи виявили національні компетентні органи «особливу старанність» у ході розслідування.

    Для відхилення прохання г-на Томазі про звільнення слідчі органи висували чотири основні причини: вага фактів; збереження громадського порядку; небезпека тиску на свідків і змови з іншими обвинувачуваними у справі; небезпека втечі.

    Наявність, неодноразово підтверджена, серйозних ознак винності, безсумнівно, є важливим чинником, але саме по собі воно не виправдує настільки тривалого досудового ув’язнення.

    У цій справі від початку існувало порушення громадського порядку, але згодом воно зникло.

    На думку Суду, реальна небезпека тиску на свідків існувала від самого початку. Згодом вона зменшилася, але повністю не зникла.

    Що стосується небезпеки втечі, то в рішеннях слідчих органів не міститься пояснень того, чому, незважаючи на аргументи, які надавав заявник у проханнях про звільнення, все ж визначальним елементом стала небезпека втечі і чому вони не намагалися поєднати його з використанням застави та режимом судового контролю.

    Суд згодний з тим, що особлива швидкість, на яку обвинувачуваний має право, перебуваючи під вартою, розраховувати при розгляді його справи, не повинна заважати ретельним зусиллям суддів щодо виконання їхніх обов'язків22 з належною доскіпливістю. Зі справи, проте, випливає, що французькі суди не виявили у цій справі належної оперативності.

    Отож, порушення статті 5, пункту 3 Конвенції мало місце.

    Про ймовірне порушення статті 3 Конвенції

    Як видно з обставин справи, ніхто не стверджує, що сліди, виявлені на тілі заявника, з'явилися до його арешту або він сам наніс їх собі, або вони отримані при спробі втечі. Уже при першій зустрічі зі слідчим, він показав йому ці сліди. Нарешті, чотири різних лікарі - один з них був з тюремної адміністрації - оглядали хворого в перші дні його тримання під вартою в поліції.

    Медичні висновки й доповіді, незалежно складені практикуючими лікарями, свідчать про інтенсивність і множинність нанесених г-ну Томазі ударів; наявні два достатньо серйозних елементи, які надають поводженню з ним нелюдяний і принижуючий гідність характер. Потреби слідства й безперечна складність боротьби зі злочинністю не можуть вести до обмеження захисту фізичного стану людини.

    Виходячи зі сказаного, мало місце порушення статті 3 Конвенції.



    Про ймовірне порушення статті 6 Конвенції

    При розгляді цього питання Суд взяв до уваги період з 29 березня 1983 року (дата подачі скарги г-ном Томазі) і до 6 лютого 1989 року (дата оголошення рішення про відхилення касаційної скарги на рішення суду першої інстанції про припинення справи).

    Як випливає з рішень, що приймалися у цій справі, вона не представляла особливої складності. Заявник аж ніяк не сприяв затягуванню розгляду, коли оскаржив постанову про припинення кримінальної справи й попросив провести додаткове розслідування. Відповідальність за відзначені затримки процесу лягає головним чином на судові власті.

    Отже, порушення статті 6 Конвенції мало місце.


    РІЄРА БЛЮМ (Riera Blume) ТА ІНШІ ПРОТИ ІСПАНІЇ

    судове рішення від 14 жовтня 1999 року



    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    19 червня 1984 року у зв'язку із провадженням слідства шістьох осіб, підозрюваних у приналежності до секти, було привезено поліцією в суд Барселони із клопотанням про застосування міри ізоляції. Судовий слідчий віддав усне розпорядження звільнити їх під опіку сімей, одночасно рекомендуючи помістити їх до психіатричної клініки. Потім підтвердив своє рішення у письмовій формі.

    Затриманих перевезли з будівлі суду в каталонську поліцейську дільницю. 20 червня 1984 року співробітники поліції помістили їх у готель і там передали їх рідним. Також приїхали діячі організації «Pro Juventud», що допомагають людям із психічними розладами. Затриманих з побоювання, що вони можуть вчинити спробу самогубства, замкнули окремо в номерах із зачиненими вікнами, під постійним спостереженням найнятих людей. Протягом перших трьох днів затримані не могли їх залишати. Вони були піддані кодуванню психологом і психіатром. 29 і 30 червня 1984 року офіцер каталонської поліції провів з ними застережливі бесіди й допитав у присутності призначеного адвоката. 30 червня їм дозволили покинути готель.

    Відразу ж після звільнення вони подали скаргу на шефа каталонської поліції й інших відповідальних осіб, обвинувачуючи їх у різних злочинах, у тому числі, у нелегальному позбавленні волі. Окружний суд у Барселоні, а пізніше Конституційний суд ухвалили, що в цьому не було нічого нелегального.

    У скарзі в Суд Єлена Рієра Блюм і інші висунули обвинувачення у тому, що вони нелегально були позбавлені волі (стаття 5 Конвенції).

    Іспанія не заперечувала, що заявників було позбавлено волі, стверджуючи, однак, що у цьому не можна звинувачувати каталонських поліцейських, які без злого наміру намагалися виконати вказівки судового слідчого передати затриманих родинам і запропонували їм добровільно обстежитися в психіатричній установі для відновлення рівноваги. Відповідальність за позбавлення волі несли родини й організація «Pro Juventud», які оплатили номери в готелі. Рідні перебували там протягом усього періоду «кодування». По дорозі з поліцейської дільниці у готель до них ставилися як до вільних людей, вони не були взяті в наручники.



    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Суд підтвердив, що, проголошуючи право на свободу, стаття 5 розділу 1 говорить про фізичну свободу людини. Вона повинна гарантувати, що ніхто не буде самовільно позбавлений волі. Оцінка того, чи відбулося в конкретному випадку позбавлення волі, у розумінні статті 5, залежить від конкретних обставин, оцінюваних за різними критеріями.

    Суд не мав сумнівів, що переміщення поліцією заявників у готель і затримання протягом десяти днів, з огляду на застосовані обмеження, дійсно було позбавленням волі.

    Залишилося встановити, чи відповідало це статті 5 розділ 1. Суд підтвердив, що це положення апелює головним чином до національного права й зобов'язує відповідати його матеріальним і процедурним положенням. Вимагає, однак, щоб кожна міра, що веде до позбавлення волі, відповідала меті статті 5, тобто захисту людини від сваволі.

    З огляду на передбачену в цьому положенні умову, що позбавлення волі повинне відповідати процедурі у порядку, встановленому законом, затримання або арешт повинні мати підставу в національному праві. Заявники стверджували, що немає такої підстави ні в іспанському праві, ні в міжнародному. Влади не заперечували, однак вважали, що це не поліцейські, а родини несуть відповідальність. Саме вони організували затримання всієї групи в готелі під своїм контролем.

    Таким чином, належало розглянути, якою мірою власті брали участь у позбавленні заявників волі, і чи була їх участь, як стверджували останні, вирішальною.

    Суд підкреслив, що саме співробітники автономної каталонської поліції, діючи відповідно до інструкцій своїх начальників і частково судового слідчого, перевезли заявників з поліцейської дільниці у готель. Вони зробили це без їх згоди. Заявники, після передачі батькам, були позбавлені волі, начебто б їх незаконно заарештували. Протягом останніх двох днів їх допитували поліцейські. Із цього ясно, що власті були поінформовані про цю ситуацію й нічого не зробили, щоб припинити її.

    Поліцейські, таким чином, не виконали в повному обсязі розпорядження слідчого, згідно з яким належало надати психіатричну допомогу винятково добровільно. Адже це дорослі люди. Навіть, якщо існувала небезпека самогубств, то це не виправдує такої серйозної форми позбавлення волі. Подача скарги на співробітників і інших відповідальних осіб за незаконний арешт і інші злочини відразу ж після звільнення, безперечно, говорить про те, що вони були насильно поміщені в готель.



    Суд визнав, що власті весь цей час мовчазно погоджувалися з позбавленням заявників волі. Родини й організація несли безпосередню відповідальність за нагляд над ними протягом десяти днів позбавлення волі, однак, з іншого боку, без активного співробітництва каталонських органів влади, взагалі б цього не відбулося. Остаточну відповідальність за те, що відбулося, несуть власті. Таким чином, має місце порушення статті 5 розділ 1 Конвенції (одноголосно).

    Іспанія зобов'язана виплатити кожному заявникові 250 тисяч песет як відшкодування морального збитку й всім разом 500 тисяч песет у відшкодування видатків і витрат. 


    ВІТОЛЬД ЛИТВА ПРОТИ ПОЛЬЩІ

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Заявник народився в 1946 році, він – інвалід, не бачить на одне око, його друге око бачить дуже слабко.



    5 травня 1994 року опівдні заявник разом із собакою, що служить йому провідником, прийшов на пошту № 30 у Кракові, щоб перевірити свої поштові скриньки. Його супроводжував В. К. Поштові скриньки заявника були відкриті й порожні. Заявник поскаржився поштовому службовцеві й попросив запросити начальника, щоб з ним поговорити. Замість цього поштовий службовець викликав поліцію, обвинувачуючи заявника у тому, що він п'яний і поводиться агресивно.

    У той же день в 12.20 поліцейські завезли заявника у витверезник у Кракові й затримали його там на шість годин і тридцять хвилин. У протоколі, зокрема записано: «Скандалив на пошті в районі Уроча. Відчутний запах алкоголю, у свідомості, балакучий, ходить, гойдаючись, мова невиразна, зіниці нормальні. Стан алкогольного сп'яніння лікар визначив як середній. В. Литва відмовився від обстеження алкоматом, а також не підписав протокол».

    10 травня 1994 року заявник подав заяву районному прокуророві в Кракові про порушення кримінальної справи стосовно поліцейських, які 5 травня 1994 року затримали його, та щодо персоналу витверезника в Кракові. Він обвинуватив поліцейських у тому, що вони його побили, і поскаржився на поводження персоналу витверезника.

    29 травня 1994 року заявник подав позов у воєводський суд у Кракові до державного казначейства про відшкодування шкоди «за протиправне позбавлення 5 травня 1994 року волі й напад державних службовців». Суд ухвалив, що позов заявника має розглядатися як заява про відшкодування збитку за несправедливий арешт, на підставі статті 487 Кримінально-процесуального кодексу.

    Польські суди відмовили у задоволенні позову заявника, вважаючи, що затримання мало правову підставу, і була легальною. Прокуратури припинили провадження у справі, не знайшовши складу злочину.

    З огляду на все це, заявник подав скаргу в Суд з прав людини на необґрунтоване позбавлення його волі.



    ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Так само як і Комісія, Суд вважає, що поміщення заявника у витверезник є позбавленням волі в розумінні статті 5 розділу 1 Конвенції.



    Литва стверджував, що воно не підлягало жодній категорії, що дає право позбавляти волі, перерахованій в цій статті. Польські органи влади посилалися на розділ 1, буква «е», що дозволяє відповідно до закону позбавляти волі алкоголіків.

    Суд нагадав, що стаття 5 розділ 1 містить вичерпний список дозволених підстав позбавлення волі. Воно не відповідає праву, якщо тільки не перебуває в одній з категорій, перерахованих у пунктах «a-f» статті 5. Позбавлення волі може бути правомочним за однією або більше категорій. Сторони були одностайні, що ситуації, описані в інших, чим літера «е», фрагментах, не мають значення. Суд із цим погодився. Таким чином, він повинен був переконатися, чи була порушена стаття 5 розділ 1, пункт «е» (законне взяття під варту осіб з метою запобігання поширення інфекційних захворювань, а також законне взяття під варту душевнохворих, алкоголіків, наркоманів або бродяг). При оцінці вирішальним було розуміння слова алкоголік.

    Органи влади погодилися з інтерпретацією цього поняття, зробленою Комісією; таким чином, мова йде не тільки про осіб з алкогольною залежністю, але й тих, що перебувають у стані окказіонального сп'яніння. Це випливає із записів підготовчих робіт над текстом Конвенції, у якому мова йшла про визнання права держав сторін вживати необхідних заходів для викорінювання пияцтва.

    Слово «алкоголік» звичайно позначає особу, котра перебуває в алкогольній залежності. У статті 5 розділу 1 вона перебуває серед декількох інших категорій осіб, а саме, душевнохворих, наркоманів, бродяг. Зв'язок між цими особами полягає у тому, що їх можна позбавити волі з метою лікування або беручи до уваги соціальну політику або з двох причин відразу. Таким чином, існують підстави, щоб визнати, що головним доводом є не тільки загроза суспільній безпеці, але й особисті інтереси цих осіб. Отже, не можна її інтерпретувати так, що вона дозволяє позбавляти волі осіб тільки в клінічному стані алкоголізму. Суд визнав, що на підставі цієї статті особи, які з медичних міркувань не вважаються алкоголіками, але які своєю поведінкою під впливом спиртних напоїв створюють небезпеку громадському порядку й собі самим, можуть бути позбавлені волі з метою захисту суспільства або їхніх власних інтересів, таких як здоров'я й особиста безпека.

    Це не означає, що ця постанова дозволяє позбавляти волі винятково за саме тільки вживання спиртних напоїв, однак, у ньому нічого не говориться, що воно забороняє вживання спиртних напоїв у таких саме обставинах. Зловживання спиртними напоями, безсумнівно, являє собою небезпеку для суспільства, а нетвереза людина може бути небезпечною і для себе, і для інших, незалежно від того, є вона алкогольно залежною чи ні.

    Литва стверджував, що підстав для його затримання не було, тому що він не був п'яний і поводився спокійно. Після поміщення у витверезник він був поверхово оглянутий лікарем. На його думку, взяття його під варту було протиправним і свавільним. На думку органів влади, він був затриманий тому, що, перебуваючи в п'яному вигляді, порушив порядок у громадському місці. Це виправдувало поміщення його у витверезник.

    Суд підтвердив, що на підставі статті 5 Конвенції взяття під варту повинне бути законним, тобто воно повинне бути вчинене у порядку, встановленому законом. Конвенція звертається, по суті, до національного права й вимагає, щоб воно відповідало матеріальним і процедурним установленням. Кожний засіб, що означає позбавлення волі, має відповідати меті статті 5, а саме захисту людини від сваволі.

    Суд підкреслив, що затримання поліцією й поміщення у витверезник відбулося в порядку, установленому законом, і мало законну підставу в польському праві. Головні умови, передбачені законом, застосування цієї міри – це нетверезий стан особи, збурювання громадського порядку й обставини, що створюють загрозу її життю й здоров'ю або життю й здоров'ю інших осіб. В обов'язок Суду не входить оцінка, чи відповідали рішення національних органів влади польському праву, а чи відповідало взяття під варту алкоголіка автономному розумінню Конвенції.

    Суд висловив сумнів із приводу того, що поведінка Литви була небезпечна для всіх або для нього самого. Сумніви Суду зміцнила фактична підстава позбавлення волі, а також і те, що заявник майже сліпий.

    Якщо взяття під варту здійснюється за законом, то воно не може бути самоуправним. Ця міра виправдана тільки в тому випадку, якщо інші менш суворі заходи було взято до уваги, але визнано недостатніми. Це означає, що не досить того, щоб взяття під варту здійснювалося відповідно до національного права, воно повинне бути необхідним за даних обставин. Указувалося кілька різних мір, які можна застосувати стосовно нетверезої особи, серед них поміщення у витверезник є найбільш суворою мірою. Інші взагалі не було взято до уваги. Суд ухвалив, що взяття під варту не можна визнати законним на підставі статті 5 розділу 1 пункт «е» Конвенції. Має місце порушення цього положення (шістьома голосами проти одного).

    Польща повинна виплатити заявникові 8 тисяч злотих як відшкодування морального збитку й 15 тисяч злотих у відшкодування видатків і витрат.
    Додаток 7

    КЛАСС (KLASS) і інші проти НІМЕЧЧИНИ

    Судове рішення від 6 вересня 1978 р.

    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Заявниками у цій справі є громадяни Німеччини Герхард Класс, прокурор, Петер Луббергер, адвокат, Юрген Нусбрух, суддя, Ханс-Юрген Поль і Дитер Зелб, адвокати.

    Закон від 13 серпня 1968 р., виданий у розвиток статті 10 п. 2 Основного Закону ФРН, обмежив право на таємницю листування, поштових відправлень, телефонних розмов. Заперечуючи цей Закон, заявники не заперечували право держави на встановлення відповідних законодавчих мір, але бачили невідповідність цього Закону Конвенції у тому, що він не зобов’язав властей повідомляти про них зацікавлених осіб, виключивши тим самим можливість оскарження цих мір у судовому порядку.

    Із цього приводу заявники звернулися в Конституційний Суд ФРН, який визнав Закон від 13 серпня 1968 р. не відповідним Основному Закону в частині, що не передбачала повідомлення особи, за якою встановлювалося спостереження, навіть тоді, коли таке повідомлення могло бути зроблене, не завдаючи шкоди меті вжитих заходів.

    Відповідно до рішення Федерального Конституційного Суду від 15 грудня 1970 р. компетентні державні органи зобов'язані інформувати зацікавлену особу одразу після припинення спостереження, якщо таке інформування не спричинить небажаних наслідків. З моменту такого повідомлення будь-якій особі стають доступні різні засоби судового захисту. Особа може: подати позов у цивільно-правовому порядку про відшкодування шкоди; домогтися перевірки в Адміністративному суді законності застосування до нього Закону G 10 і відповідності Закону дозволених заходів спостереження; подати позов про знищення або, якщо це можливо, повернення документів; і останнє, якщо жоден із цих засобів правового захисту не виявився результативним, звернутися у Федеральний Конституційний Суд за рішенням, чи мало місце порушення Основного Закону.

    Заявники залишилися незадоволені рішенням Конституційного Суду, вважаючи також несумісною з гарантіями основних прав і свобод громадян заміну судового захисту прав у даній сфері наглядовими функціями двох спеціальних органів, створюваних Бундестагом.



    ВИТЯГИ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Заявники подали скаргу, у якій стверджували, що стаття 10 п. 2 Основного Закону й Закон від 13 серпня 1968 р. суперечать статті 6 п. 1, статті 8 і статті 13 Європейської конвенції.



    Статус жертви

    Суд нагадав, що окрема особа, неурядова організація або група осіб для того, щоб мати право подати скаргу у відповідності зі статтею 25, повинні заявити, що «стали жертвами порушення... прав, визнаних у цій Конвенції». Таким чином, стаття 25 вимагає, щоб кожен окремий заявник фактично був жертвою порушень, про які він заявляє.

    Стаття 25 не дозволяє окремим особам подавати скаргу на закон абстрактно, тільки тому, що вони вважають, що він порушує Конвенцію. У принципі для індивідуального заявника недостатньо стверджувати, що саме існування закону порушує його право, установлене Конвенцією; необхідно, щоб закон був застосований із заподіянням йому шкоди. Проте закон може сам по собі порушувати права окремих осіб, якщо вони відчувають його дію навіть під час відсутності якихось конкретних заходів його застосування.

    У цій справі постає питання, чи повинна особа бути позбавленою можливості подати скаргу в Комісію тому, що у зв'язку з таємністю дій, проти яких вона заперечує, вона не може вказати на жодну якусь конкретну дію, що зачіпає саме її. На думку Суду, реальна ефективність Конвенції вимагає в таких обставинах можливості звернення до Комісії. Якби цього не було, ефективність механізму забезпечення дотримання Конвенції була б значно знижена. Тому Суд визнає, що особа може за певних умов доводити, що вона є жертвою порушення у зв'язку із самим існуванням таємних заходів або законодавством, що допускає такі таємні заходи, без необхідності підтверджувати, що вона фактично зазнавала дії цих заходів. У кожному випадку умови повинні бути визначені залежно від того, яке право або які права, закріплені в Конвенції, були, як стверджується, порушені, проти яких таємних заходів висунуті заперечення і який існує зв'язок між заявником і цими заходами.

    Суд указує, що там, де держава вводить таємне спостереження, існування якого залишається невідомим для осіб, котрі перебувають під спостереженням, наслідком чого є неможливість оскаржити таке спостереження, дія статті 8 може в значній мірі бути зведеною нанівець. У такій ситуації поводження з особою може суперечити статті 8, або навіть зовсім позбавити її права, гарантованого даною статтею, а особа, не знаючи про це, не буде мати можливості користуватися правовим захистом ні на національному рівні, ні в інститутах Конвенції. Беручи до уваги конкретні обставини даної справи, Суд приходить до висновку, що кожний із заявників має право «вважати себе жертвою порушення» Конвенції, навіть якщо він і не може при цьому підтвердити, що піддався якомусь конкретному застосуванню заходів спостереження.

    Про ймовірне порушення статті 8

    Заявники стверджують, що оскільки оскаржуване законодавство позбавляє зацікавлену особу можливості довідатися про застосування заходів спостереження і вона не може їх оскаржити в судовому порядку, має місце порушення статті 8 Конвенції.

    Перше питання, яке слід вирішити, - чи є, і якщо є, то якою мірою, оскаржуване законодавство, що дозволяє вищезгадані заходи спостереження, втручанням у здійснення права, гарантованого заявникам статтею 8 п. 1.

    Суд указав, що хоча телефонні розмови конкретно не зазначені в п. 1 статті 8, Суд вважає, що такі розмови входять у поняття «особисте життя» і «кореспонденція», які ця стаття містить.

    Чи виправдане таке втручання умовами п. 2 статті 8?

    Право ведення таємного спостереження за громадянами, що характерно для поліцейської держави, терпимо відповідно до Конвенції тільки тоді, коли воно конче необхідне для збереження демократичних інститутів.

    Суд установив, що втручання було «передбачене законом» і переслідувало правомірні цілі охорони державної безпеки й/або запобігання безпорядків або злочинів.

    Визначаючи, чи залишаються засоби, передбачені оскаржуваним Законом, у рамках того, що необхідно в демократичному суспільстві для досягнення вищевказаних цілей, Суд зазначив наступне.

    Суд повинен упевнитися в тому, що, яка б система спостереження не була прийнята, існують адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Ця оцінка має тільки відносний характер: вона залежить від всіх обставин справи, таких як сутність, обсяг і тривалість можливих заходів, підстав, необхідних для їх санкціонування, органів, компетентних дозволяти, виконувати й контролювати такі дії, і від виду засобів правового захисту, передбачених національним законодавством.

    Суд установив, що так зване ознайомлювальне, або загальне спостереження не дозволяється оскаржуваним законодавством; що за законом існує адміністративна процедура, котра забезпечує вжиття заходів тільки у разі достатніх підстав. До того ж, хоча це не вимагається законом, уповноважений міністр на практиці, за винятком термінових випадків, звертається за попередньою згодою в Комісію G 10; у Законі G 10 також сформульовані жорсткі умови щодо здійснення заходів спостереження й обробки отриманої з їхнім використанням інформації. Також установлено, що за Законом G 10 виключається судове оскарження санкціонування і виконання заходів спостереження, однак замість цього передбачається наступний контроль або перевірка з боку двох органів, призначених обраними народом представниками: Парламентською радою й Комісією G 10.

    Суд визнав за необхідне перевірити чи достатні процедури нагляду над санкціонуванням і проведенням обмежувальних заходів для того, щоб утримати «втручання», що випливає із оскаржуваного законодавства, у рамках «необхідного в демократичному суспільстві».

    Суд указав, що принцип верховенства права означає, що втручання органів виконавчої влади в права окремих осіб має перебувати під ефективним контролем, який зазвичай повинен забезпечуватися судовою системою, у всякому разі як останньою інстанцією; судовий контроль дає найкращі гарантії незалежності, неупередженості й належної процедури.

    Суд вважає, що в тій сфері, де велика потенційна ймовірність зловживань у конкретних справах, яка може мати згубні наслідки для демократичного суспільства в цілому, у принципі бажано, щоб наглядові функції виконував суд.

    Проте, беручи до уваги природу наглядових та інших гарантій, передбачених Законом G 10, Суд приходить до висновку, що виключення судового контролю не перевищує меж того, що може бути визнано необхідним у демократичному суспільстві.

    Два наглядових органи можуть у цих обставинах розглядатися як достатньо незалежні, щоб прийняти об'єктивне рішення.

    Суд до цього ж відзначає, що особа, котра гадає, що вона перебуває під спостереженням, має можливість скаржитися в Комісію G 10 або має право звернутися в Конституційний Суд. Однак, як визнає Уряд, ці засоби правового захисту можуть бути задіяні тільки у виняткових випадках.

    Що стосується наступного нагляду, необхідно визначити, чи треба й далі виключати судовий контроль за участю зацікавленої особи, після того як спостереження було припинено. Із цим питанням тісно переплітається питання про наступне повідомлення, тому що в принципі в громадянина є мало можливостей звернутися до суду, якщо його проінформують про заходи, вжиті без його відома, і він навіть згодом не зможе оскаржити їх законність.

    На думку Суду, необхідно встановити, чи можливо на практиці вимагати наступного повідомлення у всіх випадках. Діяльність або небезпека, проти якої спрямовано спостереження, може тривати роками, навіть десятиліттями після припинення цих заходів. Наступне інформування кожної особи, щодо якої вживалися заходи спостереження, може в значній мірі поставити під загрозу довгострокову мету, що від початку була причиною запровадження спостереження.

    Суд постановив, що німецький законодавець правомірною вважає, що втручання, яке випливає з даного законодавства при здійсненні права, гарантованого статтею 8 п. 1, необхідне в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки та запобігання безпорядкам і злочинам.



    Про ймовірне порушення статті 13

    Суд уже вказав, що саме таємність заходів робить дуже складною, а імовірно, і взагалі неможливою для зацікавлених осіб спробу знайти засоби правового захисту самостійно, особливо коли спостереження триває.

    Але суд не може тлумачити або застосовувати статтю 13 таким чином, щоб фактично анулювати свій висновок, відповідно до якого відсутність повідомлення зацікавленої особи поєднувана зі статтею 8 з погляду забезпечення ефективності заходів спостереження. Відповідно, Суд послідовно вважає, що у світлі статті 8 відсутність повідомлення за даних обставин не спричиняє порушення статті 13.
    КРЮСЛЕН (KRUSLIN) проти ФРАНЦІЇ

    Судове рішення від 24 квітня 1990 р.



    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    У квітні 1985 р. Апеляційний Суд направив справу г-на Крюслена в суд за обвинуваченням його у пособництві й підбурюванні до вбивства, крадіжці при обтяжуючих обставинах і спробі здійснення крадіжки також при обтяжуючих обставинах. Одним з доказів став запис телефонної розмови, яку заявник вів з апарата, що належав третій особі. Запис був зроблений на прохання судді, що брав участь у судовому слідстві у зв'язку з іншою справою (прослуховувалися телефонні розмови іншої людини, поліція записала кілька телефонних розмов г-на Крюслена). Скарга г-на Крюслена в касаційний суд щодо законності прослуховування його телефонних розмов була відхилена.



    ВИТЯГИ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Г-н Крюслен скаржився на втручання у право на повагу таємниці кореспонденції і його приватного життя, що є порушенням статті 8.

    Формула «передбачено законом» у значенні статті 8 п.2 вимагає, по-перше, щоб розглянуті дії влади мали підстави у внутрішньому законодавстві. Одночасно це положення має на увазі і якість конкретного закону. Вона вимагає, щоб закон був доступний для зацікавленої особи з тим, щоб вона могла передбачати наслідки його застосування для себе, а також, щоб закон не суперечив принципу верховенства закону.

    Суд насамперед підкреслює, що тлумачення й застосування внутрішнього права – це прерогатива національної влади й особливо судів.

    Відносно статті 8 п. 2 Конвенції й інших аналогічних статей Суд завжди розумів і розуміє термін «закон» у його сутнісному, а не формальному значенні. Він включає як акти більш низької категорії, чим закон, так і неписане право.

    Суд указав, що стаття 8 п. 2 Конвенції не обмежується тим, що відсилає до внутрішнього права, не говорить також про якість закону, що повинен відповідати принципу верховенства права. Це положення має на увазі....., що у внутрішньому праві мають бути відмінними запобіжні заходи від свавільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав, гарантованих пунктом 1... Саме там, де виконавча влада здійснює свої функції таємно, стає особливо очевидною небезпека сваволі.... Безсумнівно.... вимоги Конвенції, особливо щодо передбачуваності закону, не можуть бути незмінними у такому спеціальному питанні, як перехоплення розповсюджуваної каналами зв'язку інформації для цілей поліцейського розслідування.

    У ході розслідування відповідний закон може створювати деякі обмеження для особи. Зокрема, вимоги передбачуваності не розраховані на те, що особа може передбачати, коли власті планують перехопити її інформацію, і відповідно скорегувати свою поведінку. Проте формулювання закону повинні бути досить ясними й зрозумілими для того, щоб надати громадянам необхідну інформацію щодо обставин і умов, при яких публічна влада наділяється повноваженнями для прихованого й потенційно небезпечного втручання в здійснення права індивідуума на повагу його приватного життя і кореспонденції. У законі, котрий залишає свободу розсуду, мають бути визначені його межі. При цьому деталі дотримання норм і процедур не обов'язково повинні вказуватися в законі. Ступінь деталізації, що вимагається в цьому зв'язку від закону, залежить від специфіки ситуації... Оскільки застосування оперативних заходів для таємного перехоплення інформації приховано від зацікавлених осіб, так само як і від широкої громадськості, то якби закон надав виконавчій владі право самостійно встановлювати межі розсуду, він вступив би в протиріччя із принципом верховенства права.

    Саме закон конкретно й точно повинен визначити межі й способи здійснення такого роду повноважень з тим, щоб гарантувати особі належний захист її прав від свавільного втручання властей.



    Прослуховування й інші форми перехоплення телефонних розмов являють собою серйозне втручання у приватне життя і кореспонденцію й тому повинні бути засновані на законі, що у цій частині має бути особливо точним. Потрібні чіткі й детально розроблені правила здійснення подібних оперативних заходів, тим більше, що відповідна технологія постійно розвивається й ускладнюється.

    Суд зокрема відзначає, що наразі існуюча система не дозволяє дати достатніх гарантій проти можливих зловживань. Наприклад, у жодному документі не визначено категорії осіб, телефони яких можуть бути прослухані за постановою суду, так само як не визначений характер правопорушень, при якому можливе прослуховування. Ніщо не зобов'язує суддю визначити тривалість такого заходу. Так само не установлено порядок складання підсумкових протоколів, що фіксують прослухані розмови. Не застережені запобіжні заходи, які повинні вживатися для збереження записів у цілісності й схоронності на випадок можливої перевірки їх суддею або адвокатом. Не визначено обставини, при яких записи можуть або повинні бути розмагнічені, а також коли необхідно знищувати стрічки із записами (наприклад, при знятті обвинувачення або при виправданні судом). Інформація, надана Урядом із цих питань, свідчить у кращому разі про існування певної практики, не є обов'язковою за відсутністю закону й судової практики, що склалася.

    Таким чином, французьке право, писане і неписане, не встановлює з розумною ясністю відповідні межі розсуду влади у даній сфері, а також процедуру й методи проведення спеціальних оперативних заходів. Таким чином, г-ну Крюслену не був гарантований мінімальний ступінь захисту, на яку мають право громадяни в умовах верховенства права в демократичному суспільстві. У зв'язку із цим, Суд констатує порушення статті 8 Конвенції.

    З урахуванням вищевикладеного, Суд не бачить необхідності розглядати питання дотримання по даній справі інших вимог статті 8 п.2.
    НІМІТЦ (NIEMIETZ) проти НІМЕЧЧИНИ

    Судове рішення від 16 грудня 1992 р.



    КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ

    Г-н Німітц, громадянин ФРН, за професією адвокат, впродовж декількох років був головою місцевої політичної партії.

    9 грудня 1985 р. на ім'я судді районного суду було відправлено листа образливого, як стверджувалося, характеру, що стосувався майбутнього судового розгляду. Лист приблизно був написаний W., який пов’язаний з політичною партією, головою якої був Німітц. Була порушена кримінальна справа стосовно W. Приміщення адвокатської контори г-на Німітца (на адресу яких надходила частина партійної пошти) були піддані обшуку в пошуках документів, здатних пролити світло на особу автора листа. У ході обшуку були переглянуті й прочитані різні досьє, що містять відомості про клієнтів г-на Німітца, але ніякої інформації про W. не було знайдено.

    Спроба домогтися визнання ордера на обшук незаконним виявилася безуспішною. Суд визнав скаргу г-на Німітц неприйнятною на тій підставі, що обшук уже було вчинено і відсутній правовий інтерес у визнанні ордера на обшук незаконним. Скарга в Конституційний Суд також була відхилена, тому що не мала достатніх шансів на успіх.

    Г-н Німітц подав скаргу на порушення недоторканності його житла й таємниці кореспонденції, права безперешкодно користуватися своїм майном, а також на відсутність адекватних засобів судового захисту.

    Уряд пояснював, що стаття 8 не передбачає захисту від обшуку в адвокатській конторі; Конвенція проводить чітку межу між особистим життям і житлом, з одного боку, і професійним та діловим життям і службовими приміщеннями, з іншого.



    ВИТЯГИ ІЗ СУДОВОГО РІШЕННЯ

    Суд не вважає за можливе або необхідне дати вичерпне визначення поняттю «особисте життя». Було б занадто строго обмежити його інтимним колом, де кожний може жити власним особистим життям, як він хоче, і тим самим повністю виключити зовнішній світ із цього кола. Повага особистого життя повинна також включати певною мірою право встановлювати й розвивати відносини з іншими людьми.

    Більше того, здається немає принципових підстав, щоб таке розуміння «особистого життя» виключало діяльність професійного й ділового характеру; саме у своїй роботі більшість людей мають багато, якщо не найбільше, шансів розвивати відносини із зовнішнім світом. Не завжди можна чітко розмежувати, яка діяльність людини становить частину її професійного або ділового життя. Таким чином, особливо у випадку, коли людина має гуманітарну професію, її робота в такому контексті може стати невід'ємною частиною життя настільки, що стає неможливим визначити, як хто вона діє у цей момент часу.

    Позбавлення людини захисту за статтею 8 на тій підставі, що захід, проти якого подана скарга, належить до професійної діяльності, ризикує призвести до нерівності, оскільки такий захист міг би залишитися доступним лише для того, чия професійна і непрофесійна діяльність настільки тісно переплетені, що немає жодної можливості їх розмежувати.

    Що стосується слова «житло», Суд відзначає, що в деяких державах-учасницях воно поширюється на службові приміщення. Не завжди можна провести чітке розмежування також і тому, що вести діяльність, яку можна віднести до професійної або ділової, можна з таким же успіхом і зі свого місця проживання, і навпаки, можна займатися справами, які не належать до професійної сфери, в офісі або комерційних службових приміщеннях.

    Таким чином, тлумачення слів «особисте життя» і «житло» як таких, що охоплюють певну професійну і ділову активність або службові приміщення, було б більш співзвучним із предметом і цілями статті 8, а саме із захистом окремих осіб від свавільного втручання влади. У цьому випадку влада зберігає своє право на втручання у тій мірі, яку дозволяє стаття 8 п.2; це право могло б стати більш широким, коли це стосується професійної й ділової активності або службових приміщень.

    Цілком справедливо, що правопорушення, у зв'язку з яким було вчинено обшук, являє собою не тільки образу, але також і спробу натиснути на суддю. Однак ордер містив занадто загальні приписи знайти і вилучити, без яких-небудь обмежень, документи, що розкривають особу автора образливого листа; цей факт має особливе значення, оскільки обшук адвокатської контори не супроводжується спеціальними процедурними гарантіями, наприклад, присутністю незалежних спостерігачів. Більше того, беручи до уваги природу розглянутих матеріалів, очевидно, що обшук посягав на професійну таємницю у тій мірі, котра відповідає даним обставинам; у зв'язку із цим необхідно нагадати, що посягання на професійну таємницю адвоката може мати наслідки при відправленні правосуддя й тим самим порушувати права, гарантовані статтею 6 Конвенції. До того ж, відповідний розголос міг негативно вплинути на професійну репутацію заявника в очах як клієнтів, так і громадськості в цілому.

    Таким чином, Суд визнав, що втручання було передбачено законом, переслідувало правомірні цілі, а саме запобігання злочину і захист прав інших осіб, зокрема, честі судді, котрому був адресований лист, але було нерозмірним законній меті запобігання злочину, оскільки ордер на обшук не містив ніяких обмежень відносно того, до яких документів витребуваний доступ і якою мірою може бути порушена професійна таємниця.

    Все вищевказане дає підстави Суду визнати, що обшук в офісі заявника являє собою порушення статті 8.
    Додаток 8

    ПРАКТИЧНА ВПРАВА. ТЕСТ НА ОСОБИСТУ ТОЛЕРАНТНІСТЬ
    Мета:

    - сформувати у слухачів розуміння поняття «толерантність»;

    - привести слухачів до усвідомлення ступеню їх особистої толерантності до різних груп людей;

    - обговорити причини інтолерантного відношення та поведінки;

    - збільшити коло особистої толерантності слухачів;


    Хід вправи:

    Усім слухачам пропонується заповнити тест, який базується на шкалі Богартуса.

    «Будь ласка, дайте відповідь на запитання «Чи готові Ви сприймати _________(той або інший тип людей, що вказані в стовпчиках) як________ (в тої або іншої якості, вказано в строках) ?

    Відповідати необхідно за кожною вказаною категорією (євреї, роми та інші) двигаючись по стовпчику згори донизу.

    Оцінить від 1 до 5 в кожної клітці, виходячи з наступного:

    Якщо Ви абсолютно готові сприймати таку людину в якості, що вказана – поставте в клітці 5

    Ви абсолютно не готові сприймати таку людину в якості, що вказана – поставте в клітці 1


    Чи готові Ви сприймати

    Євреїв

    Ромів (циган)

    Вихідців з Африки

    Вихідців з Кавказу

    Расистів

    РАЗОМ

    як мешканця країни



















    як мешканця міста



















    як сусіда по дому



















    як родича



















    як колегу



















    РАЗОМ


















    По закінченні заповнення тесту треба підрахувати бали (це може бути зроблено тренером, або самими слухачами). Дані підсумуються як по стовпчиках (групи людей, по відношенню до яких вимірюється толерантність), так й по строках (у якості кого їх пропонується уявити). Результати, що отримані, підсумуються та обговорюються .

    Результати менш ніж 15 балів в стовпчику, свідчать про існуючу значну інтолерантність по відношенню до якої-небудь групи. Якщо в рядку набрано менш ніж 15 балів – про неможливість толерантно сприймати представників меншин саме в цієї ролі. Загальний результат менш 75 балів – свідчить про тотальну нетолерантність людини.
    Перелік питань для обговорення:

    - до яких груп, за результатами тесту, було виявлено найбільш інтолерантне ставлення ? Чому?

    - Чи відчували слухачі інтолерантне ставлення до себе? Як вони почувались при цьому?

    - Хто зі слухачів щось знає з особливостей життя, биту, культури, поведінки тих груп по відношенню до яких було проявлено найменш толерантне ставлення?

    - Яку роль відіграє толерантність в правоохоронної діяльності?

    - Чим небезпечні расизм та ксенофобія в правоохоронних органах та в суспільстві загалом ?

    - Чому значення толерантності зростає в сучасному світі та в Україні?

    - Що треба робити для того, щоб уникнути формування ксенофобських и расистських проявів у суспільстві


    Знання, які повинні бути закріплені в ході заняття:

    - міцне зростання культурної та етнічного розмаїття в Україні відображає світові тенденції. Це може бути як джерелом соціальної напруги, так й культурного збагачення. В той же час, слід пам’ятати, що рівність прав усіх є основних підвалин нашої держави;

    - правоохоронні органи грають важливу роль в збереженні стабільності суспільства. Саме тому, працівник міліції повинен діяти виходячи з принципів справедливості по відношенню до усіх груп, меншин та з повагою до етнічних та культурних відмінностей;

    - працівники міліції повинні використовувати усі повноваження для підтримання життя поліетничного суспільства та боротьби з проявами расизму та ксенофобії;


    Матеріали:

    Надруковані для кожного учасника тренінгу:

    - бланк тесту на особисту толерантність;

    - Ротердамська Хартія. Охорони правопорядку силами поліції в поліетничному суспільстві (1996 г.)

    - Декларація принципів толерантності ЮНЕСКО (1995)
    Час проведення: 2 часи

    Рекомендована література:


    1. Азаров А.Я., Болотина Т.В. Права человека. Пособие для учителя. М.: Издательство ИПК и ПРНО МО, 1994. – 207 с.

    2. Аннеке Оссе. Матеріали для обговорення/ Посібник для викладача з теми „Поліція і права людини”. – Страсбург, 2002.

    3. Булгакова А.В. Основные положения Всеобщей Декларации прав человека. Методическое пособие для учителя. Харьков: КОНСТАНТА, 1998.

    4. Бущенко А.П. Проти катувань. Аналіз відповідності українського законодавства та практики стандартам й рекомендаціям Європейського Комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню. / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Є. Захаров. – Харків: Права людини, 2005. – 240 с.

    5. Бущенко А.П. Проти катувань. Стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини. / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – 288 с.

    6. Бущенко А.П. Стаття 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини. / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – 288 с.

    7. Глотов С., Петренко Е. Права человека и защита в Европейском Суде. – Краснодар: Издательский дом «Юг», 2000. – 142 с.

    8. Дженис М.: Кэй Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека (практика и комментарии). Пер. с англ. – М.: Права человека, 1997.

    9. Полиция и права человека. – Харьков: Изд-во Национального университета внутренних дел, 2004. – 140 с.

    10. Права человека и полиция. Как проводить дискуссию/ пособие для преподавателя – СПб.: Информационно-издательское агентство «Лик»; Страсбург: Генеральный директорат по правам человека Совета Европы. 2000. – 76 с.

    11. Права человека в современном мире. Донецк, 1995

    12. Права человека. История, теория и практика: Учебное пособие / Отв. Ред. Л. Б. Назаров. – М.: 1995. – 303 с.

    13. Права человека: сборник международных документов. – Варшава: Хельсинский фонд по правам человека, 2002. – 516 с.

    14. Права человека: Учебное пособие /Под общ. ред. Гусева А. Д., Яскевич Я. С. / Гусев А. Д., Яскевич Я. С., Гафарова Ю. Ю. и др. ТетраСистемс, Минск, 2002. – 304 с.

    15. Правове регулювання свободи мирних зібрань / Упорядники Є. Захаров, В. Яворський; Худож.-оформлювач Б. Захаров – Харків: Фоліо, 2005. – 96 с.

    16. Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: Соціологічний та історико-правовий аналіз / Кол. авт.; За заг. ред. чл.-кор. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. О.Н. Ярмиша; Передм. Ю.В. Луценка і Г.Й. Удовенка. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, Харківська правозахисна група, 2005. – 212 с.

    17. Рішення Європейського суду з прав людини щодо України. Випуск 2 / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2004. – 288 с.

    18. Рішення Європейського суду з прав людини щодо України. Випуск 3 / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2004. – 280 с.

    19. Свобода інформації та право на приватність в Україні. Том 2. Право на приватність: conditio sine qua non / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач О.Герчук – Харків: Фоліо, 2004. – 200 с.

    20. Яблонська Т. Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – Київ: Сфера, 2002.



    21. Энтин М.Л. Международные гарантии прав человека: опыт Совета Европы. – М., 1997.
    Віхідні дані

    1 Співробітники цієї служби проходять спецпідготовку для боротьби з тероризмом.

    2 Див. рішення у справі Сьоринг проти Сполученого Королівства (Soering v. the United Kingom) від 7 червня 1989 р.

    3 Див. Стюарт проти Сполученого Королівства (Stuart v. the United Kingdom), скарга № 10044/82, 10 липня 1984 р.

    4 Див. рішення у справі Томазі проти Франції (Tomasi v. France) від 27 серпня 1992 року, рішення у справі Рібіч проти Австрії (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року.

    5 Див. рішення у справі Ірландія проти Сполученого Королівства (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, рішення у справі Сьоринг проти Сполученого Королівства (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, рішення у справі Чахал проти Сполученого Королівства (Chahal v. the United Kingdom) від 15 листопада 1996 року.

    6 Див. рішення у справі Ірландії проти Сполученого Королівства.

    7 Див. рішення у справі Рібіч проти Австрії.

    8 Стаття 1 зазначеної Конвенції містить поняття катування.

    9 Див. рішення у справі Тайрер проти Сполученого Королівства (Tyrer v. the United Kingdom) від 25 квітня 1978 року, рішення у справ Сьоринг проти Сполученого Королівства, рішення у справі Лоізиду проти Турції (Loizidou v. Turkey) від 23 березня 1995 року.

    10 Див. рішення у справі Томазі проти Франції (Tomasi v. France) від 27 серпня 1992 року.

    11 Див. рішення у справі Вернійо проти Франції (Vernillo v. France) від 20 лютого 1991 року, рішення у справі Аквавіва проти Франції (Acquaviva v. France) від 21 листопада 1995 року.

    12 Див. рішення у справі Ірландії проти Сполученого Королівства (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року.

    13 Ст. 26 Європейської конвенції до внесення змін відповідно до Протоколу № 11 від 11 травня 1994 р. передбачала „Комісія може приймати справу до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців, рахуючи з дати винесення національними органами остаточного рішення у справі». Європейська Конвенція в редакції Протоколу № 11 містить аналогічне положення про компетенцію Європейського Суду з прав людини у частині I статті 35 «Умови прийнятності».

    14 Див. рішення у справі Акдівар та інші проти Турції (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року.

    15 Див. рішення у справі Томазі проти Франції (Tomasi v. France) від 27 серпня 1992 року, рішення у справі Рібіч проти Австрії (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року.

    16 Див. рішення у справі Ірландія проти Сполученого Королівства (Ireland v. the UK) від 18 січня 1978 року, рішення у справі Чахал проти Сполученого Королівства (Chahal v. the UK) від 15 листопада 1996 року.

    17 Див. рішення у справі Ірландія проти Сполученого Королівства.

    18 Brannigan and McBride v. the UK , судове рішення від 26 травня 1993 року.

    19 В повній ізоляції від зовнішнього світу.

    20 Термін англійського права, який використовується у загальному значенні як припис про судову перевірку законності затримання і тримання під вартою.

    21 Необхідною умовою

    22 Див. рішення у справі Той проти Австрії (Toth v. Austria) від 12 грудня 1991 р.

    1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

    Коьрта
    Контакты

        Главная страница


    National endowment for democracy