страница3/6
Дата22.01.2019
Размер1.92 Mb.

Оповідання В. О. Сухомлинського


1   2   3   4   5   6


 

 

Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала.



Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітер з яру повіває.

Сів Зайчик під кущем, потяг лапки до Місяця, просить:

- Місяцю, любий погрій мене своїми променями, бо довго ще сонечка чекати. Шкода стало Місяцеві Зайчика, він і говорить:

- Іди полем, полем я тобі дорогу освітлю, прямуй до великого стогу сіна.

Попрямував Зайчик до стогу сіна, зарився у стіг, виглядає, усміхається до Місяця:

- Спасибі, любий Місяцю, тепер твої промені теплі-теплі.

Здрастуйте

 

Лісовою стежкою йдуть батько і маленький син. Тиша. Сонце світить. Стукає дятел. Дзюрчить струмок в лісовій глушині, Раптом син побачив: назустріч їм іде бабуся з паличкою.



-- Тату, куди йде бабуся? — запитав син.

-- Побачити, зустріти чи провести,— відповів батько.

-- Коли зустрінемося з нею, ми скажемо їй здрастуйте,— сказав батько.

-- Навіщо їй казати це слово? — здивувався син.—Ми ж зовсім незнайомі.

-- А ось зустрінемося, скажем їй здрастуйте, тоді побачиш, для чого.

Ось і бабуся.

-- Здрастуйте,— сказав син.

-- Здрастуйте,— сказав тато.

-- Здрастуйте,— сказала бабуся і усміхнулася.

І син із здивуванням побачив: все кругом змінилось. Сонце за­світило яскравіше. По верхів'ях дерев пробіг легенький вітерець, листочки заграли, затремтіли. В кущах заспівали пташки — до цього їх не було чути. На душі у хлопчика стало радісно.

-- Чому це так? — запитав син.

-- Тому, що ми сказали людині здрастуй, і вона усміхнулася.

 

Кінь утік



Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь часдаватиму свої ковзани?»

— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.


У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

— Давай коня, — сказав Віталик.

— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

 

Камінь





Художник: Галина Сокиринська

У лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».

Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.

Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

Вода перестала прибувати.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

Квітка сонця

 

На високому стеблі – велика квітка із золотими пелюстками. Вона


схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником.

Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки.

Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник
жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилось із-за обрію. Соняшник
повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне
вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє, вітає його:

- Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!

Сонце піднімається все вище й вище, пливе по небу. І соняшник
повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню.

Кмітливий скляр





Намалювала Наталія Анікіна

1   2   3   4   5   6

Коьрта
Контакты

    Главная страница


Оповідання В. О. Сухомлинського