страница6/6
Дата22.01.2019
Размер1.92 Mb.

Оповідання В. О. Сухомлинського


1   2   3   4   5   6

 

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.



У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

- Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду - що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, - що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

- Ти хто? - питає Муравлик.

- Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

- Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки - ніщо.

Петрик, Собака й Кошеня



 

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч кудлатий собака.



Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло  від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку і жалібно нявчить.

Петрикові стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч.

Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався у кущах.

 

Пихата жаба



Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".

Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:

— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?

Жаба задерла голову й каже:

— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

Пихатий півень

 

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:



— У мене хвіст такий само барвистий — кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

 

По волосинці



Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

—    Бабусю,— пошепки запитав він,— невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

—    Так, по волосинці,— відповіла бабуся.— Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:

—    Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

 

 

Питання для обговорення: 



Що вразило Петрика? Чому?

Як ти вважаєш, про що думав Петрик?

Покинуте кошеня

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Василь Сухомлинський

 

Питання для обговорення:



3 чого видно, що в Наталочки добре серце?

Які речення слід прочитати з почуттям вдячності й радості?

Поміркуйте разом! Як можна продовжити це оповідання?

 

Про що думала Марійка



Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона. Все-таки боляче Марійці:   «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.


Протоптали стежку



Уночі була хурделиця. Намело кучугури снігу. Рано-вранці у школу йшло троє дітей - Юрко, Михайлик і Ніна. Всюди коло хат з'явилися люди. Відкидали лопатами сніг, прокладали доріжки.

Ось хатина бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабусиного двору. Нікого не видно.

-    Як же бабуся до криниці вийде? Снігу ж скільки, - сказав Юрко.

-    Давайте протопчемо стежку від хати до криниці! - порадив Михайлик.

Діти увійшли на бабусине подвір'я. Йшли по глибокому снігу. Від воріт до хати йти було дуже важко. А від хати до воріт - трохи легше. Пройшли раз, два, три рази. Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до криниці.


Спітнілі, стомлені, радісні діти йшли до школи. Вони думали: ось бабуся Марія вийшла з хати. Побачила стежку. Радіє...

 

Пурпурова квітка



 

Посеред ночі розтулився пуп'янок троянди. Розправив ніжні пур­пурові пелюстки. Народилася нова Квітка. Вона була ще не дуже кра­сива, пелюстки ще не зовсім випрямились, а одна була й зім'ята.



Квітка подивилася на зорі, що мерехтіли в небі, тихо здригну­лась і прошепотіла:

—Уже світає. Треба явитися сонцю в усій красі. На нас, на пур­пурові наші пелюстки, задивиться весь світ.

Пелюстки скинулися. Зім'ята пелюстка випрямилася. На пур­пурову тканину впала крапля роси, затремтіла і теж стала пурпу­ровою.

Квітка випросталася, пелюстки затремтіли, крапля здригнулась і заграла переливами пурпурового світла.

—Дивіться, — сказала Квітка пелюсткам, — навіть небо на сході стає пурпуровим. Це від нашої краси. Увесь світ буде пурпуровий.

Сказала це Квітка й завмерла в чеканні.

Але пурпурове небо блідло, ставало рожевим, а потім рожево-блакитним.

І Квітка троянди здивовано подивилася навколо. Аж тут бачить зелене дерево і на ньому — білу свічку.

—Хто ти? — спитала Квітка. — Я каштан. Каштанова Квітка.

—А чого ж ти не пурпурова? Чого ти біла, небо — блакитне, а дерево — зелене?

—Якби все в світі було однакове, то не було б і краси, — відпо­віла Каштанова Квітка.

 

Рідна мати моя



 

Мати... Найдорожча для кожного з нас людина на землі. Любов до неї святинею входить в серце. Мати не тільки дає життя, ночей недосипає, щоб росло дитя здоровим, життєрадісним і щасливим. Вона - той найживучіший корінь, що передає людині мудрість, духовне багатство народу, його самосвідомість. Виховуючи у дитини любов до рідної матері, до бабусі, до батька й дідуся, формуючи благородне усвідомлення родинної честі, ми утверджуємо цим у майбутнього громадянина чуття великої сім'ї - народу. Кращі ідеали і традиції передає дитині мати. Світла любов до неї - той чистий струмочок, що живить вічну ріку життя.



З виховання любові до матері починається виховання патріотичних почуттів. То нехай же з перших кроків свідомого життя, з тієї хвилини, як дитина осмислила себе діяльною, творчою істотою, зобов'язаною комусь своїм життям, втіхами, радощами, - нехай розкривається в її серці найпрекрасніша квітка любові до рідної матері. Нехай ця квітка не в'яне з роками.

Не кожній дитині самій, з якихось внутрішніх спонукань, спаде на думку зробити для матері щось радісне, хороше. Це прагнення мають пробудити дорослі, вихователі. Створіть перед очима дитини образ матері-трудівниці. Доможіться, щоб вона увібрала в своє серце її тривоги й болі - і тоді маляті захочеться принести матері радість. В ранньому віці ці щирі бажання мають дуже велику силу, отож не можна пропускати золотих днів дитинства. То добре, якщо болить і сумує дитяче серце, коли в матері щось не гаразд. Нехай часом і недоспить дитина, думаючи про матусю. Не оберігайте малих від цих тривог, від цього болю: оберігатимете - може вирости людина черства, з кам'яним серцем, а в кам'яному серці не буде місця ні для синівської відданості, ні для батьківської ласки, ні для великих ідеалів народу. Той, хто байдужий до рідної матері, ніколи не стане справленім патріотом. Це не красне слівце, а істина.

Під кінець третього десятиліття роботи в сільській школі я маю справу з школярами, батьки яких колись були нашими учнями, сиділи за тими ж партами, де тепер вчаться їхні діти. Багаторічні спостереження дозволили зробити деякі висновки. Один з них такий: ті, що в роки дитинства і особливо отроцтва та ранньої юності погано ставилися до своїх матерів, - черстві, бездушні й тепер, ставши зрілими людьми. Ось, скажімо, Матвій А. Сімнадцятирічним юнаком він вирішив відділитися від матері. Відрізав частину присадибної ділянки, став завозити будівельний матеріал - ліс, камінь. Одного разу мати прийшли на ділянку сина зібрати тріски, що лежали поруч з колодами. Той, побачивши, прогнав стару, підняв на неї руку...

Матвій уже батько, двоє його дітей вчаться у молодших класах. Часто доводиться говорити з ним. і щоразу страшно стає від його байдужості до долі дітей та дружини. Його маленька дочка захворіла на апендицит, довелося відправити дитину в лікарню і зразу ж зробити операцію. Операція пройшла не зовсім вдало, і дівчинка лежала в лікарні два місяці. За цей час батько жодного разу не поїхав до дочки... Вдома Матвій завів такий порядок: його заробітна плата зберігається у нього, дружинина - у дружини. Треба купити синові одяг - батько платить за нього тільки половину, решту - мати. Нас, учителів, радує, що ця духовна скнарість не перейшла до дітей. Тут заслуга і шкільного колективу, і - що відіграло вирішальну роль - Матвієвої дружини. Завдяки їй, діти ростуть колективістами і стануть справжніми радянськими громадянами.

Я вдумуюсь в життя Матвія А. (він - один у нас такий), вдивляюся в його громадське обличчя - і з кожним роком все більше переконуюсь: якщо рідна мати не стала святинею серця, то в ньому немає місця й для інших святинь. Безсердечно ставляться до найближчої, найріднішої людини егоїсти, байдужі до громадських інтересів.

Звідки ж вони беруться у нашому суспільстві? Адже держава наша так багато робить для того, щоб виховати будівників комунізму свідомими, чесними, щирими, вірними світлим ідеалам. А виховний «брак» все ж трапляється. На мою думку, це тому, що подеколи ми не помічаємо, що окремі діти, юнаки, дівчата не засвоюють моральні істини, а просто заучують їх, ніби таблицю множення.

 

Адже мало сказати дитині: принеси матері своїй радість. Треба навчити, як це робити, треба одухотворити її благородними прагненнями. Ось скажімо, учні саджають яблуньки і виноград на шкільній ділянці. Порадьте їм і вдома, на присадибній ділянці посадити мамину яблуньку, мамин кущ винограду. Якщо ви морально підготували дітей до цього, порада викличе у них захоплення. Вони візьмуть у школі саджанці, і незабаром зеленітимуть дбайливо доглянуті ними деревця. Порадьте посадити такі деревця і для батька, бабусі, дідуся. В цій простій і незначній, на перший погляд, роботі - незрівнянно глибший смисл, ніж у загальних словах про добро, правду, порядність. Скільки чистих почуттів пробуджує отака праця, скільки радості дає малюкам і їхнім рідним! Учень садить те деревце не для того, щоб .хтось похвалив його на зборах, а з веління власної совісті. Якщо ви хочете, щоб у юному серці утверджувалися святині, не зловживайте похвалою, заохоченням за добро. Бійтесь, як вогню, виникнення в дитячій свідомості думки, що кожен добрий вчинок має відзначатися чи заохочуватись. Найвища нагорода за добрий вчинок - моральне задоволення дитини.



Якщо у дорослих вистачить внутрішньої духовної сили, щоб одухотворити дитину благородними прагненнями, вона влітку поливатиме деревця, оберігатиме їх від шкідників Перший цвіт на яблуньці - це вже велика радість і, разом з тим, велика внутрішня спонукальна сила, яка закликає до творення добра. Перша зав'язь плодів - то, радість ще більша. Жде - не діждеться маля, поки дозріють яблука. А дозріли - це вже свято. Зриває син або дочка яблука, кладе на тарілку, приносить їх матері... Якраз у тому, що, даруючи радість батькам, дитина сама знаходить її, - народжується, міцніє почуття любові до рідної матері, до сім'ї. Облагороджується дитяче серце, стає чутливим до материнських турбот і тривог. Дитина, яка принесла матері гроно винограду з куща, посадженого власними руками, ніколи не буде байдужою, ніколи не забуде рідну матір, не забуде свою колиску.

Праця дитини на радість матері має бути пройнята світлими почуттями. В першу неділю зимових канікул у нас у школі відзначається Свято Матері. Кожен учень готує подарунок матері, бабусі. Найкращий - це квіти, вирощені в теплиці або в куточку живої природи. Багато сил докладають діти, щоб серед зими зацвіли хризантема, пролісок, гілочка вишні. І чим більше сил вклала дитина в цю працю, чим глибша її радість, тим дорожчою, ріднішою стає для неї мати.

Повага, любов і глибока шана до матері - без цієї святині в серці не можна уявити собі морально чистої, духовно багатої людини.

 

Ремісник і різець



Майстер працював Різцем по дереву — вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.

Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд — незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.

Здивувалась Троянда:

— Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?

Різець відповідає:

— Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник — я не Різець, а просто ножик.

Розділена радість



У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.

В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:

- Наш татко видужав...

Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.

- Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

- Видужав - ну й що з того?

Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.

- Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.

Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:

- Наш татко видужав...

- Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.

Радість засяяла в Катрусиних очах.

Сива волосинка

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосин-ки.

- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик. Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.

- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?

- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...

- А від чого ж у вас боліло серце?

- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.

Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:

-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

 

Питання для обговорення:


1. Що побачив Михайлик в косі матері?

2. Від чого з’явилися у мами сиві волосинки?

3. Чому через кілька днів сивих волосинок у матері стало більше?

4. Чи зрозумів Михайлик, від чого в мами з’явилися сиві волосинки?

Скажи людині: "Доброго дня!"



 

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.



Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.

- Тату, куди бабуся йде? - питає син.

- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"

- Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.

-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.

- Доброго дня, бабусю! - каже син.

- Доброго дня, - каже батько.

- Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.

-         Чому це воно так? - питається син.

-         Бо ми побажали людині доброго дня.

Скляний чоловічок



 

У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик. Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:



— Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй. Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить

уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мовчить. Але стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, з яким він сидів за однією партою.

Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний чоловічок став темний, як хмара.

—   Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою питає хлоп­чик.

—   Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого... Але ти забув про свого товариша.

Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке дала йому мама.

Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

 

Склянка води



Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п'ять років.

Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.

А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:

- Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води - подай свіжої, попросить відчинити вікно - відчини.

Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.

Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.

Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось. 


Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.

Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка - й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.

Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці - ні краплини. А він у м'яч грав із хлопцями.

- Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.

Скупий

 

На околиці села жив Скупий. Посадив він на своєму городі ви­ноград. Мало хто вирощував його в цих місцях, люди дивилися на кущі винограду як на диковинку. Через два роки на кущах з'явилися перші грона. Налилися солодким соком. Стали великими, про­зорими.           



Ішла одного разу повз виноградник мати з трирічним хлопчи­ком. Побачив хлопчик виноградні грона і питає:

-- Мамо, що це таке?

-- Виноград.

-- А що це таке? Навіщо він? Який він?

-- Він солодкий. Немає ягоди, смачнішої за виноград.

Схотілося дитині винограду. Мати просить:

-- Дайте, будь ласка, хоч одне гроно дитині, нехай покуштує.

Не дав Скупий дитині грона. А дав однісіньку ягідку, і то його очі спохмурніли: шкода було і ягідки.

Пішла мати з дитиною. А Скупий поставив навколо виноградника високий-високий паркан. Закрив парканом не тільки виноградні кущі, а й хату. Радий Скупий і спокійний: ніхто тепер не побачить його винограду, ніхто не попросить. Та не догледів, як одна гілочка повилася парканом, досягла вершини й зацвіла на ній. Зав'язалися грона на паркані, налилися солодким соком ягоди.

Знов тією самою дорогою йшла та сама мати з дитиною. По­бачив хлопчик виноградні грона на високому паркані й зрадів:

-- Дивіться, мамо, виноград. Чому він виріс так високо?

-- Він не хоче, щоб його закривали від людей парканом.

-- Які гарні ягоди! — промовив хлопчик.

Ці. слова почув Скупий, що стояв за парканом. Він страшенно розгнівався навіть за те, що хлопчик побачив виноград. Від злості серце його розірвалося. Скупий помер, але ніхто в світі не знав про цю смерть, тому що вона закрита була від людей високим пар­каном.

Минув рік, весняне сонце збудило землю, зазеленів виноград. Живим пагонам так хотілося до сонця, такий ненависний був ви­сокий паркан, що вони повалили його. Він упав на землю, і людям відкрилася чудова краса. Ягоди виблискували під яскравим сон­цем, в кожній ягоді відбивалося небо, сонце, прекрасна земля. Люди прийшли на виноградник і стали господарями, а про Скупого на­завжди забули.

Соловей і Жук



У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

—    Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

—    Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.

—    Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

—    Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?

—    Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

 

Питання для обговорення:



Чи погоджуєшся ти з відповіддю дівчинки? Як відповів би ти на запитання Солов'я і Жука? Поміркуй, що хотів сказати нам цією казкою письменник.

Будь дослідником! Знайди в попередніх розділаз твори Василя Сухомлинського. Про що вони? Як поради дає нам письменник?

Сонячний день узимку

 

Зійшло сонце й освітило дивовижну картину: дерева стоять у ліловому інеї, ніби на них за ніч виросли маленькі, немов пташиний пух, листочки. Я підійшла до верби. Доторкнулася до гілочки — й на мене посипалися легенькі пушинки. Ні, не буду більше доторкатися до тебе, вербо, красуйся в своєму чарівному вбранні.



Коли це до мене прилетіла синичка. Щось защебетала й сіла на тов­сту гілку верби. «Як ти сіла, синичко, що не збила жодної пушинки?»

«Синичко, — прошу я, — зроби так, щоб оця краса збереглася на­завжди. Щоб не повіяв вітер, не облетів ніжний пух.»

Синичка відповідає: «Якби ця краса була завжди, то не бачила б ти більше ніякої краси. Ні ранкової зірниці, ні пісні соловейка.»

Я пішла додому, сіла біля вікна, взяла олівець і намалювала на ве­ликому аркуші всю цю красу: біле вбрання верби, блакитне небо, ясне сонечко і добру синичку.

 

Соромно перед соловейком



Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.

Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.

Соловейко перестав співати.

Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.

Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.

—     Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля.— Це ж у лісі... Ніхто не бачить...

—     Соромно перед соловейком...— тихо відповіла Ліда.

Співуча пір'їнка

Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір'їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:

— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.

Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.

Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого такої пір'їнки немає ».

 

Прочитай казку. Чи знаєш ти такого птаха? З чим порівнюється його спів? 


Поміркуйте разом над виділеними словами. Як ви їх розумієте? 
Будь уважний до себе й до інших, не загуби свою співучу пір'їнку! 

Старий пень



 

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалось зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. Поселилися, на дереві співучі пташки. Щовесни повертались вони з теплого краю знаходили своє дерево і весело щебетали: «Доброї весни, рідне дерево, ось ми і прилетіли до тебе». Радісно жилось дереву, бо багато друзів було у нього.



Минули роки. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його і кудись повезли. Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. Боляче було йому, коли згадував, як злітались до нього бджоли, як співали пташки. Прилетіли якось пташки, покружляли, защебетали тривожно й полетіли. Пень заплакав з туги. Так захотілось йому чиєїсь прихильності, дружби.

Настала осінь. Якось прибіг до пенька їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки моху, стеле зимову постіль. Зрадів старий пень. І їжак з пеньком став ласкавий.

Подружились вони, розповіли одне одному про своє життя. Аж помолодів пень. Зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього вірний друг.

Суниці для Наталі



У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.

Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:

─ Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум'яна... Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:

-         Соромно мені, не понесу.

-         Чому ж тобі соромно? - дивується мама.

Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

- Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум'яні.

Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:

- Дякую...

- Чому ж це щічки у неї стали рум'яні? - подумав Андрійко. - Вона ще не їла суниць...

Сьома дочка

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.

— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.

— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.

— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.

Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.

— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.

 

Питання для обговорення:


1. Куди поїхала мати?

2. Як виявили дочки свою любов до матері після її повернення?

3. Чия любов справжня?

Ті самі слова

Улітку Андрійко пішов працювати на тваринницьку ферму. Його послали до бaбyci Марини - куховарки. Вона варила їсти пастухам i дояркам. Андрійко допомагав бaбyci: воду носив, картоплю чистив, дрова рубав, xлiб нарізав.

Весело, привільно працювати влітку в степу. Сонечко гpiє, вітep вiє, пташки щебечуть, можна и до ставка піти покупатися, як бабуся дозволить.

Уранці бабуся и каже Андрійкові.

- Піди води принеси.

I такий тихий, добрий, ласкавий голос у бaбyci, що Андрійко швиденько бере відро й біжить до колодязя. А колодязь далеченько - аж під лісом. Витягне відро води и живенько принесе.

Та ось прислали на ферму ще одного працівника — діда Карпа. Став працювати він сторожем.

Не сподобався дід нікому: ні бaбyci Марині, нi Андрійкові. Мовчазний, похмурий. Якось увечері Андрійко попросив:

- Дідусю, розкажіть казку.

Дід щось буркнув сердито, а потім каже:

- Нічого тобi робити, казки захотілося... Піди краще води принеси...

Такі холодні, крижані, безсердечні були цi слова. Андрійко з великим небажанням пішов по воду. Витяг, повне відро, сів біля колодязя и довго сидів. Не хотілося йти до діда Карпа.

Приніc Андрійко води й зараз же пoбіг до бaбyci Марини.

Уранці Андрійко встав до схід сонця. Начистив картоплі. I з нетерпінням чекав, щоб бабуся послала по воду. Hapeштi почулися тихі ласкаві слова:

- Піди води принеси.

Андрій пoбіг, витяг води й швиденько приніс на кухню.

Тихо, бабуся відпочиває

Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.

- Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю.

Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже:

- Галинко, послухай...

Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить: 
- Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:

- Бабусю, а чого ви плакали уві сні?

Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.

Усмішка

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.


Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»


Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.

 

Флейта і вітер



В саду на лавці сидів Музикант. Він грав на флейті. До його чудової пісні прислухалися і пташки, й дерева, й квіти. Навіть Вітер приліг під кущем і з подивом слухав гру на флейті.

Грав Музикант про сонце в блакитному небі, про біленьку хмаринку, про сіреньку пташку жЩ»оронка і пррпрасливі дитячі очі.

Замовкла пісня, пбйтв Музикантфлейту на лаву й пішов до хати. Підвівся Вітер з-під к^ща, прилетів до флейти та й подув з усієї сили.

Загула флейта, мов осіння непогода під стріхою. Подув Вітер ще дужче, а флейта не грає - гуде та й гуде.

«Чому ж це так? - думає Вітер.- Адже я залюбки можу вирвати дуба з корінням, скинути дах із хатини. Чому ж флейта не підкоряється мені –не грає?»

Хай я буду вашою, бабусю…

 

На краю села живе старенька бабуся Мари­на.



— У неї немає нікого-нікогісінько,— часто говорить матуся маленькій Марійці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї. Ма­рійку.

Марійка біжить до бабусі, віта­ється:

— Доброго дня, бабусю.

— Доброго здоров'я. Марійко,— радісно відповідає бабуся.— Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки — он скільки метеликів там літає. Ва­бить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, од­нісінька…

— Хай я буду вашою, бабусю,— тихо шепоче Ма­рійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається ба­буся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, грається, ми­лується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір'я й защебече:

— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

 

Хлопчик хотів приголубити сніжинку (Хлопчик і сніжинка)



З неба летіла додолу сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.

На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть».

Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати.

Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

Хочеться сказати щось ніжне-ніжне…



Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню - якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле - i стіни, й двері. Покликали нас iз мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

- Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

I аж почервонів від злості. Мені стало страшно. Toї ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка - теж у білому халаті лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову и сказала:

- Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та и тепла ж, мабуть... Давай, скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. I коли давали укол - не боліло.

Мені вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі - й чоловік, i жінка - працюють i тепер у нашому ceлi. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка - на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько и сказати щось ніжне-ніжне...

 

Хто кого веде додому



У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:

- Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:

- Ходімте, мамо, додому.

Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.

Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.

Якось занедужала тяжко Василькова мати.

Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.

Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:

- Хіба можна по такому снігові йти?

Постояв трохи Василько й повернувся до хати.

А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

 

Це горобці плачуть від холоду



Зимового ранку пішла маленька Яринка до саду. Надворі був великий мороз. Ніде не видно пташок. Навіть горобців немає.

— Де ж горобці поховалися? — подумала Яринка.

Прийшла до хати, стала під стріхою. Почула, як там зацвірінчав горобець. А потім на землю впали крижані крапельки, мов маленьке намисто.

— Що воно таке? — подумала Яринка.

І здогадалася: це горобці плачуть від холоду, горобині сльози замерзають і падають додолу крижаним намистом.

Бідні горобчики!

Через потік



 

Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яром потекла вода. Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.



Ось хлопчик швидко перебіг через потік і став на тому березі. Озирнувся - і соромно йому стало. Він у чобітках, Ніна в черевичках. Як вона перебреде?

"Ой, недобре я зробив, - подумав Андрійко. - Як я не побачив, що Ніна - в черевичках?"

Він перебрів назад і каже Ніні:

- Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.

- Як? - здивувалася Ніна. - Я ж у черевичках.

- Чіпляйся мені за шию, - сказав Андрійко.

Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.

Чого заплакав Мишко?



У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:

-    Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені подарунки: нові ковзани і ліхтарик.

Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:


-    Може, принести ковзани, подивишся?

-    Ні, не треба, - відповів Мишко й заплакав. Здивувався Федько. Прийшов додому й питає маму:

-    Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів подарунок розповів?

-    Бо Мишків батько покинув сім'ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна з нещасною людиною своїм щастям хвалитися.

Федько й задумався.

 

Чого синичка плаче?



 

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей – Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.



- Зробимо на осокорі гойдалку, - сказав раз Мишко.

- Ой, добре буде гойдатися! – зраділа Оля.

Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля, та й ну собі гойдатися.

Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає.

Мишко й каже:

- І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі – гніздечко синиччине, а в гніздечку – пташенята маленькі.

- Синичка не радіє, а плаче, - сказала Оля.

- Чого ж їй плакати? – здивувався Мишко.

- Подумай, чого, - відповіла Оля.

Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

 

 



- Де зробили діти гойдалку?

- Хто літав біля них?

- Що побачила Оля в дуплі тополі?

- Чому плакала синичка?

Чому дідусь такий добрий сьогодні

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться - сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

"Що ж його робити? - думає Андрійко. - Злізати з шовковиці - струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє".

Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.

Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:

- Чому це ти сидиш на дереві, внучку?

- Боюся струсити на вас краплі, дідусю...

- Злазь, Андрійку...

Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. "Чому це дідусь такий добрий сьогодні?" - з подивом подумав онук.

Чому мама так хвалить?


Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила. 


Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: «Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине».

Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

— Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ — він несмачний. Думає Люда: «Чому ж мама так хвалить?»

Шпак прилетів



Був тихий весняний ранок. Ще не зійшло сонце, тільки небо на сході стало рожевим.

На голій гілочці клена голосно заспівав шпак. Він тільки-но прилетів з далекого теплого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:

— Я вже прилетів! Весна настала!

Спів шпака почув у своєму гнізді горобець. Він спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати. Та, почувши шпака, горобець стурбувався. Він розбудив горобчиху, що спала в сусідньому кубельці, й сказав:

— Шпак прилетів. Тепер нам доведеться раніше вставати. Бо за шпаком важко буде якусь їжу роздобути. Він скрізь устигне першим...

Горобчиха зітхнула й відповіла:

— Спасибі шпакові, що будитиме тебе, ледаря.

Що посієш, те й пожнеш

 

Посіяв байдужість – пожав зневагу



Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так – коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.

А то якось уранці бачу – голуби сидять на подвір’ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку – голубник.

Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх – і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.

Що посієш, те й пожнеш, - говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість – пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

Щоб метелик не наколовся




Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літає барвистий метелик.

- Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?

Підійшла Зоя до акації. Зламала одну колючку, другу, третю.

Мама побачила й питає:

- Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?

- Щоб метелик не наколовся, - відповіла Зоя.

Щоб ти став кращим



Дідусь з онуком йшли великим лісом.

Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.

Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

- Дідусю, он хатинка! - радісно вигукнув онук. - Може, в ній переночуємо?

- Так, це хатинка для подорожніх, - сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.

Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

На вікні - відро з водою.

Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.

─ Хто це все поставив на стіл? - питає онук.

─ Добрий чоловік, - мовив дідусь.

─ Як це так? - дивується онук. - Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

─ Щоб ти став кращим - відповів дідусь.

Я вирощу внучку, дідусю

 

У садочку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:



— Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

— З кісточки виросла, — відповів дідусь.

— То це донька старої вишні?

— Так, донька.

— А внучка у старої вишні буде?

— Буде, Олесю, — відповів дідусь, — якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку — то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався.

— Я вирощу внучку старої вишні, — сказав Олесь.


Я хочу сказати своє слово



Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно.

Учителька сказала дітям:

—    Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...» І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте.

Збоку стояла маленька Валя.

—    А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна.

—    Я хочу сказати своє слово.

—    Яке ж твоє слово про небо?

—    Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...»

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

 

 

 



Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

- Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.

- Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.

Кожній хотілося потримати його в руках.

Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:

- Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:

- Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.

 

Як Їжачиха приголубила своїх діток



 

У Їжачихи було двоє  їжаченят – кругленькі, мов клубочки, з маленькими голочками. Одного разу покотилися клубочки – їжаченята поживи шукати. Котяться садом, котяться городом. Побачили Зайчика. Їсть Зайчик солодку морквинку. Їжачкам теж захотілось морквинки покуштувати. Тільки висунули маленькі голівки, а Зайчик як закричить:



- Геть звідси! Ви гидкі, колючі!

     Прикотилися їжаченята до матусі, плачуть.

- Чому ви плачете, діточки мої любі? – запитує мати.

- Зайчик каже, що ми гидкі, колючі.

     А Їжачиха пригорнула маленьких діток, приголубила їх:

- Та хіба ж ви колючі, діточки мої рідненькі, - промовила вона.  Волоссячко  у вас м’якесеньке, як льон. Ви ж пухнасті, кругленькі, мов м’ячики.

Як Їжачок готувався до зими

 

В лісі жив Їжачок. Змайстрував він собі хатинку в дуплі старої липи. Тепло там, сухо.



Ось наступила осінь. Падають жовті листочки з дерев. Незабаром і зима прийде.

Почав Їжачок готуватися до зими. Пішов в ліс, наколов на свої голочки сухого листя. Приніс до своєї хатинки, розстелив його, стало ще тепліше.

Знову пішов в ліс Їжачок. Назбирав грушок, яблук, шипшини. Приніс на голочках в хатинку і склав у куточку.

Ще раз пішов Їжачок в ліс. Знайшов грибочки, висушив і теж склав в куточку.

Тепло і затишно Їжачкові, а  одному так сумно. Захотілось йому знайти  товариша.  Пішов  в ліс, зустрів Зайчика. Але не хоче зайчик іти в хатинку Їжачка. І сіра Мишка не хоче, і Ховрашок. Тому, що у них свої нірки є.

Зустрів Їжачок Цвіркуна. Сидить Цвіркун на стеблі, тремтить від холоду.

- Іди до мене жити! – запросив звірок його.

Пострибав Цвіркун до Їжачка. Взимку Їжачок Цвіркунові казки розповідав, а Цвіркун пісні співав.

Як бджола знаходить квітку конвалії

 

Вилетіла з вулика бджілка. Літає над пасікою й наслухається. Чує: десь далеко-далеко дзвенять голосні дзвіночки. Летить бджілка на музику дзвіночків. Прилітає до лісу. А то дзвонять квіти конвалії. Кожна квітка – маленький срібний дзвіночок. Усередині – золотий молоточок. Б’є молоточок по сріблу – лунає дзвін, аж до пасіки лине. Ото так конвалія кличе бджілку. Прилітає бджілка, збирає з квітки пилок і каже:



- Дякую, квіточко…

А квітка мовчить. Вона лише зніяковіло опускає голівку.

Як дізнаються муравлики, що буде дощ

 

У лісі мурашник. Навколо нього кипить життя. Муравлики усе ку­дись біжать, звідкись повертаються.



Та ось муравлики занепокоїлися. Зачиняють дверцята маленькими грудочками землі й листочками.

—   Муравлики, що сталося? — питає Метелик. — Чого ви дверцята зачиняєте?

—   Наближається негода, от ми й готуємось. Зачиняємо дверцята, щоб не залило водою наших кімнаток.

 

—    А звідки ви знаєте, що негода насувається? — цікавиться Метелик.



—    Далеко-далеко пливе по небу холодна чорна хмара. Від неї повіває стуленим вітром. От ми й чуємо той холодний дух.

 

Як дзвенять сніжинки



 

Це було зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.



Раптом із півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду й чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте в нас на шкільному подвір'ї. Вслухаюся й дивуюся.

То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять, аж місяць прислухається.

 

Як же все це було без мене?



Яринці минуло сім років. Завтра їй іти до школи. Відкрила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято. Побачила Яринка серед викладеного одягу маленьку-ма-леньку сорочечку — трішечки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.

—    Це перша твоя сорочечка,— сказала мама.

Яринка сплеснула руками від подиву:

—    А чи довго ж я була така маленька?

—    Ні, не довго, з тиждень.

—    А перед цим?

—    Перед цим тебе не було.

Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.

—    Як же це так — мене не було?.. А все ловкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було?

—    Це все було.

—    Як же все це було без мене? Мати мовчала.

Яринка думала.

Як зайчик грівся взимку проти місяця



Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:

- Місяцю любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще Сонечка чекати.

Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і каже:

- Іди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великого стогу соломи.

Пострибав Зайчик, зарився в стіг, виглядає, усміхається:

- Спасибі, любий Місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

Як здивувався Мурко



 

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющив очі, спить, поклав голову на лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє. На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало.



Побачивши кота, замовкло.

Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притулився. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утекло, чи хай собі гріється?

Як котові соромно стало

 

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Раптом чує — горобці зацвірінькали. Принишк кіт, насторожився. Тихенько почав пробиратися до паркана. А там сидять горобці.



Підповз аж до паркана та як стрибне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через паркан та в калюжу й упав. Вискочив мокрий, брудний.

Іде кіт додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір'я, літають над невдахою і цвірінькають. То вони сміються з кота.

Як метелик плавав у ставку

 

Летів білий метелик над ставком. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе, і метелик пливе.



Летить ластівка над водою, дивується: «Що це таке? Як метелик навчився плавати?» Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулась квітка, загойдався метелик. Весело йому пливти в ставку.

 

Як Миколка став хоробрим



Миколка прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там. В очах дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Коли це знялася пташка, забилася, запищала тривожно. І тої ж миті перед лавкою щось упало.

Миколка зрозумів: пташеня випало з гнізда, а мати його тепер у розпачі.

Одна дівчинка взяла пташеня й каже:

—    Якби ж це хто сміливий був зараз у школі... він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Миколка був дуже боязкий, але слова дівчинки вразили його. Невже вона вважає його боягузом?

—    Я полізу,— сказав Миколка.

—    Ти? — запитали дівчатка й з подивом глянули на хлопчика.

Миколка поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки й ноги, але він ліз усе вище й вище. Поклав Миколка пташеня в гніздо, а сам спустився додолу.

Дівчатка дивилися на нього захоплено.

Як Наталя у Лисиці хитринку купила



Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

—    У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.

—    Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

—    Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

—    Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона. Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:

—    Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

—    А де ж моя совість? У чому вона?

—    У тому, що тобі стало соромно.

 

 Як Павлик списав у Зіни задачу



Павлик був стурбований. Дома він сидів над зада-чею й не міг розв'язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.

Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв'язувати задачі. Павлик й питає:

— На скільки питань задача?

— На  троє,—  відповідає  Зіна.—  А хіба  ти  не розв'язав?

— Не вийшла... Дай списати...

— Ой, Павлику, чого ж ти сам не хочеш працювати? — питає Зіна.

Але таки дала йому свій зошит.

Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже третя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.

У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. Наступного дня їх і принесла.

—    У Павлика  «п'ять»,— сказала вчителька.— Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею.

А в тебе, Зіно,— «чотири». Помилку зробила...

Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і похнюпив голову.

Як Сергійко навчився жаліти

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:

— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

—     Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:

—     Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку. Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву. 
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!

Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Як синичка будить мене

 

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То — синичка. Шапочка в неї чорно-оксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір'їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнату.



Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несоленого сала. Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

 

Як Федько відчув у собі Людину



Пішов раз малий Федько з матір'ю на поле картоплю копати.

– Вісім років тобі, – каже мати, – працювати час по-справжньому.

Викопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.

Не хочеться Федькові працювати. Визбирує картоплю, що зверху, а в землі не хоче копирсатися. Залишив картоплю в одному кущі, у другому. Мати помітила таку роботу та й каже:

– Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!

Оглядається Федько довкола і дивується:

– Де ж та Людина? Що вона бачить?

– У тобі, Федьку, Людина. Усе вона бачить, усе помічає, та тільки ти не завжди дослухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона тобі й скаже, як ти працюєш.

– А де ж вона в мені – Людина? – дивується Федько.

– У голові твоїй, у грудях, у серці, - підказує мати.

Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала. Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля у землі. Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.

"І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою роботу", – подумав Федько, зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька картоплин.

Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.

Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає: "Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі", а тут хтось і підслухає його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно, "Гарний цей друг – Людина", – думає Федько.

 

Питання для обговорення:



Як працював Федько? Чому?

Як мама присоромила Федька? Що його здивувало? Що змінилося у ставленні хлопчика до роботи? Чому?

Як хлопчик відчув у собі Людину? Що це означає?
Як хлопці мед поїли

 

Мати послала  Олега і Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе.



Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають.

Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:

─ Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.

Побігли хлопці у садок, наїлися яблук. Дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше.

Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:

─ Хай і мама покуштує.

Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду. Та й знову йдуть. Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці.

Ще раз сіли… Баночка стала порожня.  Підійшли до хати, сіли під явором та й думають: “Що ж мама скаже?”

Вийшла мама з хати, дивиться – хлопці плачуть.

─ Чого це ви плачете? – стривожилася мати.

Розповіли сини, як мед поїли. Мама зраділа, сміється. Хлопці дивуються, питають:

─ Мамо, чого ви радієте?

─ Того, що ви плачете…

Які вони бідні



Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:

— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.

Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.

Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»

— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?

— Не знають, — прошепотів батько.

— Які вони бідні...

Який слід повинна залишати людина на землі?

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.

 — Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер. 
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.

— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?

— Немає у мене ні сина, ні дочки.

— Може, ти дуба посадив?

— Ні, не посадив я дуба...

— Може, ти поле випестував?

— Ні, не випестував я поля...

— Так, мабуть, ти пісню склав?

— Ні, й пісні я не склав.

— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки. 
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

 

Ґавеня і Соловей



Вивела Ґава одне-єдине пташеня - Ґавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками.

Та ось полетіла Ґава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Ґавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.

Почув Соловей плач Ґавеняти. Затремтіло з жалощів солов'їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до ґавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.

А Ґавеня, мов і не чує солов'їного співу, плачем заливається.

Та ось почуло Ґавеня - десь удалині пролунав материн голос: кра, кра... Умить перестало воно плакати й каже:

─ Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

─ Кра, кра-кра... - залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... Того вечора ліс не чув солов'їного співу.



 
1   2   3   4   5   6

Коьрта
Контакты

    Главная страница


Оповідання В. О. Сухомлинського