• Прилуки 2008
  • Голова Прилуцько ї РДА Олег Нестеренко ПЕРЕДМОВА
  • Б І ЛЕЩИНА
  • Б І ЛОШАПКИ
  • БОГДАН



  • страница1/13
    Дата10.02.2018
    Размер2.65 Mb.
    ТипКнига

    Прилуцька районна


      1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

    Прилуцька районна

    централізована бiблiотечна система
    Мій рідний край,

    моя земля Прилуцька

    2-е видання, доповнене


    Прилуки

    2008

    63.5 (4УКР-4ЧЕР)

    М58
    Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район. централізована бібл. система. – 2 – е вид., доп. – Прилуки, 2008. – 250 с.: іл.


    Колектив Прилуцької районної централізованої бібліотечної системи не ставив за мету зібрати фактографічний матеріал на документальній основі. Відомості, розміщені в цій книзі, зібрані з вуст жителів сіл, з того, що пам’ятають наші старші покоління.

    Книга «Мій рідний край, моя земля Прилуцька» розповідає про історію назв сіл, вулиць, кутків Прилуччини, про прізвища та цікаві прізвиська місцевих жителів. У книзі згадуються видатні земляки, історичні події, легенди, перекази, а також представлені фотографії.



    Видання розраховане на тих читачів, у кого небайдуже серце до батьківської землі, хто залюблений у своє село і його людей.

    Виняткове право публікації належить Прилуцькій районній централізованій бібліотечній системі. Використання матеріалів книги можливе тільки за згодою автора.

    Всім відомо, що сучасність – це шлях із минулого в майбутнє. А що стосується минулого нашого прилуцького краю, мало який куточок України може похвалитися природними заповідниками, історичними, мистецькими пам’ятниками та архітектурними шедеврами.

    Ця книга – про прекрасну прилуцьку землю, її минуле, звичаї, традиції волелюбних земляків.

    Переконаний: усіх, хто візьме до рук це видання, охопить високе почуття любові й гордості за свій рідний край. Бо немає в світі нічого дорожчого, ніж подих землі біля отчого дому, велич і краса наших витоків.

    Ця книга гідно представить Прилуччину, прислужиться кожному, схвилює не одне серце, зігріє спогадами не одну душу.

    Видання «Мій рідний край, моя земля Прилуцька» виходить у рік знаменної для Прилуччини дати – 85 – річчя Прилуцького району.

    Матеріали цієї книги – гідний дарунок нащадкам. І хай не згасають наснага і творче бажання досліджувати все нові й нові сторінки нашої сивої минувшини.

    Ми щиро вдячні за реалізацію проекту Почесному громадянину м. Прилуки Коптєву Юрію Вікторовичу.
    Голова Прилуцької РДА

    Олег Нестеренко


    ПЕРЕДМОВА
    Моє рідне село... Таке красиве і неповторне. Тут серцю наймиліші весняні садочки, споришеві стежинки, і он той ясокор біля кладовища, що самотньо височіє вже не один рік.

    І отча домівка, до якої мов птах, щоразу повертаєшся з радісним щемом в душі, бо відчуваєш що саме тут все твоє, близьке і дороге, тут ти з'явився на світ, тут твої корені. Тут пробігли безтурботні дитячі і юнацькі роки, наповнені цікавими розповідями батька і вчителів про історію села, про назви кутків і вулиць, ярів і лісів, про життя сільських родин та громади.

    Все тут миле серцю та душі. І стара черемшина серед осиротілого двору баби Улі, яка кожної весни п'янким запахом манила до себе закоханих. І кладка на копанці берега річки, яка щороку все більше заростає та мілішає. І стара похилена від давності хвіртка до двору дядька Леня. Чому його так прозвали сьогодні ніхто не скаже. Бо давно вже немає його на білому світі, а діти розлетілися по світах.

    Та де б ми не були, куди б не закинула нас доля, серце навіки приростає до свого замріяного краю, де ясні зорі заглядають у тихі води Удаю. Ми завжди будемо пам'ятати наших рідних і сусідів, друзів дитинства. І все, про що розповідали батьки, збережемо в нашій пам'яті.

    Саме такі почуття надихнули колектив працівників районної централізованої бібліотечної системи зібрати матеріал про історію виникнення назв сіл, кутків і вулиць мальовничої Прилуччини. Ми не ставили за мету написати книгу на документальній основі, бо вважаємо, що найдорожчий та найцінніший матеріал, той, який роками збирається та передається з покоління в покоління. До того ж, перше видання книги „Мій рідний край, моя земля Прилуцька” відразу знайшло своїх читачів і вже сьогодні стало бібліографічною рідкістю.

    Друге, доповнене видання, порадує читачів новими матеріалами та фотографіями жителів сіл і краєвидів малої Батьківщини. Також вміщено дані про славетних земляків, які народилися на Прилуччині. Так сталося, що книга виходить в світ напередодні святкування 85-ї річниці з дня заснування району. То ж будемо сподіватися, що вона буде гарним подарунком не тільки читачам, а й всім, хто любить і береже свою рідну домівку – Україну, береже добру і світлу пам'ять про тих людей, які жили, живуть і працюють на славній Прилуцькій землі.

    Ми щиро вдячні всім, хто допомагав збирати матеріал до книги, людям які сприяли її народженню.

    З повагою, Лідія Левченко

    БІЛЕЩИНА
    Згідно з легендами назва с. Білещина з’явилася так. Навкруги Прилук земля належала панові Білецькому, який мав дві дочки. Коли прийшла пора дівчатам виходити заміж, пан подарував одній хутір, який розташований на горі – Горову Білещину, а іншій – Ярову Білещину або Низову. Вперше село згадується під назвою Нова Білещина 1900 року, хоча, напевно, воно існувало. Було тоді в селі 24 двори. Назва села так і залишилась – Білещина. Але, як відомо, хутір Білещина заснований генеральним суддею Я.І. Горленком. То ж це - тільки легенда. До села Білещина прокладена непогана дорога, є автобусне сполучення з м. Прилуки. Горову Білещину ще називають „дачним” селом, бо чимало прилучан придбали там будівлі. Село поділяється на кутки: Ломаки, Родоюни, Волошини. Всі родичі на прізвище Величко оселились на кутку, який носить назву Родоюни. А пішла така назва від діда Родіона.

    Колись давно жили у селі пани Горленко та Остапчук. Остапчук – на хуторі Волошини. До наших днів «дожила» панська хата Горленка. Звичайно, в деякій мірі вона перебудована. Земля від с. Сухополова до Білещини зветься Горленкова до цього часу. Частину землі забудували новими будинками. Ще й зараз всі говорять: „Живемо на Горленковому”. Старожили згадують, що в пана Остапчука був великий сад, пасіка, добротний будинок. Найпоширеніше прізвище в селі Величко. Прізвиськ, як таких, майже не було. Згадали сельчани тільки про двох Анют, які колись мешкали в селі. Одну прозивали Анюта Михайлова, бо був батько Михайло. Іншу – Анютою Сивого. Чому Сивого? А тому, що жив у їхньому роду сивий дід. Чимало років минуло від того першого поселення недалеко від Прилук. В наш час село живе завдяки „дачникам”. У 2000 році у селі налічувалось 30 дворів. Від корінних жителів майже нікого не залишилось.



    БІЛОРІЧИЦЯ
    Чудові краєвиди милують око, зустрічають на дорозі каштани, пахнуть липи й акації, а луг уквітчаний буйним цвітом квітів. Це - Білорічиця. Раніше село називалось Вейсбахівка, від назви річки Вейс (Біла). Так її іменував колишній землевласник Вейс, німець за походженням.

    Вперше село згадується в 1629 році. У 1717 році Білорічицю купив граф Вейсбах. Власниками села були й офіцер Ізмайлівського полку О. Гампф, полковник І. Корбе, дім якого відвідав Т.Г. Шевченко разом з Яковом де Бальменом та братами В. і М. Закревськими. Т.Г. Шевченко написав у селі лист до М. Маркевича, тим самим залишивши слід про себе і про село Білорічицю в місцевій історії. В 1945 році село Вейсбахівку перейменували на Білорічицю. По суті тільки зробили переклад з німецької.

    А ще знаменита Білорічиця, що з 1873 року вона була власністю О. Волконської - Рахманової - дочки декабриста О. Волконського.У 80-х роках ХІХ ст. Рахманови побудували всі житлові будинки. У Білорічиці жив і працював Олександр Юлійович Ягно - архітектор, художник і майстер художньої кераміки. Це за його проектом збудовані палац, готель, флігель, пекарня, церква у маєтку Рахманових.

    В середині палац і флігель розписував художник В.М. Соколов, товариш О. Ягна по навчанню. Зберігся в Білорічиці лише флігель, в якому зараз відкрито церкву. Талановитих художників тут і поховано. Раніше були і склепи, але за часів Радянської влади все це знищено.

    В саду Рахманових серед яблунь і груш була збудована дерев'яна церква. Хором у ній керував дяк І. Тарнопольський. Біля церкви була капличка, в якій жив служитель і охоронець церкви.

    В останні роки свого життя О. Рахманова жила у флігелі. Часто її бачили на інвалідній колясці та бричці (була хвора). В пам'яті старожилів залишилась як "добра пані". Завжди допомагала найбіднішим. Славився маєток Рахманових і великою бібліотекою. Кожного року в селі влаштовувалися ярмарки.

    На північ від маєтку був посаджений парк: сосни, берези, верби, серед яких багато галявин. На галявинах влаштовували гуляння. Парк зберігся і донині, але все заросло і безжально вирубується. Інший парк знаходився десь метрів за 500 від маєтку, але на сьогоднішній день від нього залишилось лише декілька сосен. Звичайно, мешканці маєтку створювали собі відповідні умови для відпочинку. Працею багатьох людей були викопані (вручну) два штучні ставки. А посередині ставка Ревня насипано два острови, на яких посаджено дерева. Ставки та острівці були дуже красиві. Пані часто відпочивала там.

    Було в селі і озеро Мокрець, або ще його називали Криве, бо було те озеро не кругле, а з вигинами. Поміж двома штучними ставками - вигін Зарой. При Рахмановій тут був цегельний завод. Люди рили землю і тому так назвали "Зарой".

    В центрі села знаходиться красива двоповерхова школа, збудована в 1975 році. Зараз це школа I-III ст. Взагалі, історія розвитку освіти у селі починається з 18 ст. Звичайної козацької школи село не мало, бо було кріпацьким. А була церковно -приходська школа, приміщення якої з часом зруйнувалось. У XIX ст.. з’явилася земська школа в ній викладали священик, дяк і вчителі. Дерев’яний будиночок цієї школи використовується й тепер.

    Пройдемось по вулиці Попеляній. Тут, кажуть, було найбільше попелу посеред вулиці, проти дворів. На цій вулиці вигін - Лиса гора. А назву отримав таку, бо жили там два брати Юркові (Федорченко), які були лисі. Ще є вигін Церковище. Це місце називається так, бо була колись церква, яку знесли. На околиці села розташоване Кругле. Це не озеро і не річка, а такий наче ставочок круглої форми. Будинки побудовані вкругову понад берегом. Раніше ставок був повноводний. До війни і після війни господині відбілювали тут полотно. На березі збирались цілі черги. Поряд з вулицею Попеляною - вулиця Стріхонівська, названа в честь братів Стріхонів. Брати були багаті, мали багато землі, свою кузню. Але була і така вулиця, як Боса. На ній жили бідняки. А найбіднішими були Микольченки, які весь час ходили босі.

    А ось попід кладовищем тягнеться вулиця Грабовська (від слова "гроби"). Невеличка вуличка Жабокриківка горнеться до болота - звідси й назва. Вулиця Садова взяла свою назву від саду, який росте там, а раніше називалась Жаднівка, бо селились там люди заможніші і жадібніші.

    Базарна площа... Залишилась тільки назва від гомінких базарів та ярмарків. Тепер тут побудовані будинок культури та школа.

    У селі найбільш поширені прізвища: Мірошниченки - їхні прадіди були мірошниками. Коваленки - були ковалями. Стрільці - були хорошими стрільцями. Палянички - випікали хліб, Макотри - виготовляли з глини посуд. Ворони - діди були чорні, як ворони. Як і скрізь по селах людей наділяють прізвиськами. Не виняток і наша Білорічиця. Комарі – проворні ("не ходять, а літають, як комарі"). Мазутині - діди ходили замурзані, Бобері - колись їх предки розводили бобрів. Космонавтині - чоловік все хотів бути космонавтом, Колесники - діди виготовляли колеса. Рибалки - родини жили біля ставка і ловили рибу.

    Поміщик І. Корбе вимінював своїх кріпаків на собак. Так були поміняні сім'ї Ворони, Батрачки. Дід Батрачок був маленьким зростом, не батрак, а батрачок. До цих пір в селі проживають його на­щадки.

    За часів П. Столипіна селян відселяли на хутори і в нас був хутір Великий Степ. За селом оселились Макотрі, Гезі, Ягодки, Дорошенки. В 1939 році хутір був приєднаний до села, Люди переїхали в Білорічицю, а землі ще й зараз називають Гезова, Дорошенкова, Галаганове поле.

    Бадьонина долина. Раніше це була велика і глибока долина, геть залита водою. Неподалік жив чоловік, прізвище якого Бадьошка. Давно немає долини з водою, поле ореться, а назва зосталася. Недалеко від села - Заміна, поле, яке не оралося, бо було дуже багато води. Але в свій час воду осушили і землі назвали Заміна. Ще одна досить цікава назва - Лисича гора. Так, справді, була гора і чимало було нір лисичих. Зараз гору розрівняли. Лишилась тільки згадка.

    А ще чимало згадок у селі про пана чи просто багатого чоловіка Щербатенка, який мав корчму за селом, на шляху, який веде до Києва. Біля корчми росла велика верба, якій більше 100 років. На перехресті чотирьох доріг поставлено великий хрест, на якому весь час горів ліхтар. Назвали це місце Хрестом. Всіх, хто збирався у далеку дорогу, завжди проводжали до Хрестка. Солдатів, які йшли до війська, привозили до Хрестка кіньми. Земля навкруг Хрестка зветься Щербатенкова.



    У 2001 році рішенням Білорічицької сільської ради перейменовано кілька вулиць. Тепер у Білорічиці є вулиця Шевченка, Волконських, Миколаївська (на цій вулиці розташована Свято-Миколаївська церква), Садова.

    У 2007 році було встановлено на кладовищі пам’ятний знак жертвам голодомору 1932-33 років.



    Чимало переказів і легенд пов'язані з Білорічицею. А скільки неповторних скарбів уже ніколи не зможемо ні побачити, ні почути! То ж поки не пізно, поки є час, відроджуймо свою історію, дбаймо про скарби нашого краю.

    БІЛОШАПКИ
    На мальовничих берегах р. Перевід та р. Чернечої розкинулося с. Білошапки. Красива і своєрідна місцевість села - його оточують левади, ліси, а між селом і хуторами Заперевід та Козин протікає р. Перевід, притока Удаю.

    Вперше с. Білошапки згадується в 1629 році, як козаче поселення Красний кут.

    Під час війни зі шведами назва села змінилася. За розповідями селян між селами Білошапки і с. Березова Рудка був бій. Воєначальники Петра І розставили на кораблях чучела бійців у білих шапках, примусивши шведів стріляти по цих мішенях. А розбило шведів військо, що напало з лісу. До цього часу на полі битви багато могил, які так і називають „шведські могили”.

    Село раніше належало Вишневецьким. В 1713 гетьманом Г. Скоропадським було передано Гамалієвському монастирю.

    Є у Білошапках розлогі поля, порізані ярами, у яких ростуть цілющі трави та запашні квіти. Відразу за селом, по дорозі на с. Крутоярівку, яр, назва якого Тещенків. Колись тут були землі пана Тещенка. Назва ця збереглася до наших днів, а пана – землевласника давно немає. За іншим яром знаходиться мальовниче урочище Безуглівка. На ставках урочища сила-силенна білих лілей. Перекази свідчать, що була у пана красуня донька, яка втопилася у цьому ставку. Білі лілеї – то її шлюбний вінок. Є у Білошапках ставок Сливин. Легенда стверджує, що був собі такий панок Слива, який користувався цим ставком.

    Як і скрізь, село Бiлошапки ділиться на кутки та вулиці i кожне поселення має свою назву.

    Хутір Козин мав всього 6 хат. Назву отримав від того, що після війни люди тримали в своїх господарствах чимало кіз. А випасали їх на болоті, де шуміли густі лози. Але з часом, коли кози знищили зелену красу i випасати ïх не було де, то господарі кіз позбулися, а назва залишилася. Поруч з Козиним є ще один хутір - Заперевід. Зараз там 30 дворів. Назва походить від річки Перевід тобто за річкою, за Переводом. Ще є куток Зацарина, куток Загребелля. Також назва пояснює сама себе. Загребелля відділяє від центру села ставок, який з’єднує куток трьома греблями, на яких ростуть розкішні похилені у воду верби та трави. До війни в Білошапках була церква. Під час війни її німці розбили. Потім тут облаштували клуб. А цей куток так і залишився Зацерків’я.

    Вулиці в наш час назвали старовинними назвами Набережна, Садова, Польова, Монастирська, Георгієвська. На вулицях і кутках живуть працьовиті, щирі, завзяті люди. Найбільш поширені прізвища в селі: Бойко, Нестерко, Стеценко, Колейко.

    Розповсюджені в Білошапках і прізвиська. Чимало їх походять від імен дідів та прадідів. Миколі – дід був Микола, Грицюніни – від імені Григорій. Переселилась у Білошапки сім’я з містечка Батурин. Тут їм прізвисько приготували – Батурі. Берегові жили над ставком, на березі.

    Білошапківські люди гострі на язик і дотепні, та ще вміють влучно дати прізвисько. Ось деякі приклади. Один дядько одягнувся чистенько, нові чоботи взув. Люди його не впізнали та й сказали: „Ти як прокурор нарядився”. Тепер і діти, і внуки мають прізвисько Прокурор. Вирощували в селі гібридну елітну кукурудзу. І був агроном, який відповідав за неї. Тепер і він Гібридний, і жінка, і діти. Всі – Гібридні. До чоловіка, який був до всього байдужий, ходив як кажуть „як мокра курка” пристало прізвисько Курка.

    І вже нині прижилося прізвисько Душман. Носив його хлопець, який служив в Афганістані.

    За останні роки в селі почали відроджуватися робочі місця. Після тривалої перерви почав діяти дитячий садок з належними умовами і хорошим харчування дітей. Місцева школа має комп’ютерний клас, працює три магазини, сільська та шкільна бібліотеки, клуб.

    На мальовничих берегах річки Перевід зробили великі ставки, розвиваються два рибних господарства. В 2007 році розпочали закладати сад, який буде милувати око. Посадили яблуні, груші, сливи, малину на 120 га. Розпочато будівництво переробного комплексу. Одне бентежить жителів села, що мало діток і, можливо, закриється школа. А як не буде школи, то люди покинуть село.

    У Білошапках встановлено хрест жертвам голодомору 1932-33 р.р.. що нагадує жителям про ті страшні роки.



    Була колись річка Перевід великою та повноводою. З роками вона обміліла, та на щастя, не зникла. І село живе, і люди тримаються. Бо життя – продовжується.

    БОГДАНІВКА
    У кожної людини на землі є своя маленька батьківщина. Це село чи місто, де промайнули найщасливіші дні дитинства і юності.

    Село Богданівка, що на Прилуччині, знаходиться за 8 км від районного центру. Розкинулось воно на розлогій рівнині, потонувши у вишневих садах, оповите зеленими верболозами та квітучою калиною. Звичайне українське село, яке, на перший погляд, нічим не відрізняється від інших.

    В історичних джерелах с. Богданівка вперше згадується у 1881 році. За народними переказами існує три легенди про походження назви села. Перша - переселенцем і засновником села був Богдан. Друга - село Богом дане. Третя ж легенда свідчить, що ім'я селу дав пан, у якого було два сини. Богданівка своєю назвою завдячує молодшому, улюбленому сину, на честь якого її так і назвали.

    Поблизу Богданівки, в басейні річки Магнітки, знайдено посе­лення епохи бронзи - 2 тис. р. до н.е. Незвичайним у цьому селі є те, що воно будувалося за планом міста - по кварталах.

    Село спочатку було зовсім маленьким. Поблизу згаданої річки Магнітки розташувалася панська земля. Зовні маєток був захищений глибоким ровом (і на сьогоднішній день збереглися його сліди). Відразу за ровом - житло челяді, що працювала в пана. Поступово кількість осель збільшувалася, переростаючи з поодиноких будинків у вулиці, згодом у село. I до наших днів зберігся колишній панський будинок. Широке подвір'я прикрашав могутній, кремезний дуб, вік якого уже сягає за сто років. Безжалісна блискавка розчахнула його тіло навпіл, але він вижив і продовжує радувати могутньою красою.

    У давньому панському саду, незрівнянному своєю величчю та статністю, тепер ростуть тільки білокорі берези та духмяні липи. Поруч біля річки - велика й мала
    панські купальні, а трохи далі є невеличкий острівець, куди вів місток. На цьому острівці пан збудував альтанку для відпочинку. Від саду до містка була викладена цеглою доріжка, але з часом вона замулилась. Жителі села пам’ятають, як довгий час на тому острівці квітували кущі троянд.

    Чимало жителів села працювало у пана Александровича. Їхні нащадки добрим словом згадують його. Зараз у селі проживає Оксана Турченко – правнука Турченко Наталії, яка служила у пана нянькою. От вона й розповіла цікаву історію, переказану бабусею. Восени, коли листя починало опадати, пан згукував молодь. Одягалися святково, брали з собою дерев’яні граблі з довгими держаками та йшли разом до ставу вигрібати з води опале листя. Пан Александрович працював разом з усіма, а ще просив, щоб молодь співала гарних пісень. Згадувала також, що дуже пан любив їсти смажених горобців, пояснюючи це тим, що горобець – найчистіший птах.

    Під час Вітчизняної війни син Александровича брав участь у бойових діях і подарував Турченко Юхиму срібну ложку, на якій було вибито герб Александровичів. Срібна ложка і до цих пір зберігається у сім’ї Турченків.

    В січні 1930-го року було створено колгосп «Незаможник», а в 1947 перейменовано на колгосп iм. Карла Маркса. Головою колгоспу найдовше працював Шайдур М.Я. (1950-1992). Зараз у Богданівці функціонує ТОВ «Богданівське».

    У 1941 році в селі Богданівка створена підпільна організація, керівником якої був Гайдай Т.Т.

    Село Богданівка умовно поділене на кутки. В основному тут поселялися тільки близькі родичі. Вони поступово обзаводилися родинами і селилися на кутку. Назви кутків виникали з родового прізвища, імені. Так з'явився куток Демидівщина (від Демида). А от ім’я кутка Брехилівка говорить само за себе: тут жили найбільші ви­гадники, а по-сільському просто брехуни. Назва кутка Загребельщина походить від свого географічного положення - за греблею, через річку. Посеред села є вулиця за розмірами широка і гарна взагалі – через те її називають Широкою. Є ще в Богданівці куток Красний, бо красивий весною.

    Існує дуже цікава легенда про походження назви кутка Підрийкового. В одній сім'ї батько і син займалися крадіжкою коней. А вкрасти було нелегко, бо господарі добре стерегли свою худобу. От злодії і придумали підкопуватись (підриватись) під стайню і виводи­ти коней підкопом. Цікаво, що й до цього часу залишилися родичі конокрадів - Підрийкові.

    На честь революції два хутори названі Червоними. Назва хутора Глинище походить від заняття його жителів: люди брали глину для домашніх потреб з глинища, яке трохи згодом розрівняли, і на місці якого почали будуватися. За Глинщиною, через гребельку - куток П’ятихатки, де насправді п’ять хат. П’ятихатки почали розбудовуватись у 1930 році.

    Цікаві назви сільських прізвищ та їх етимологія: Васильченко (від Василя). Мірошниченко (пращур був мірошником). Коваленко (коваль), Сердюченко (сердитий), Соловей (пращур мав голос, як у солов'я).

    За окремими жителями села зберігся ряд прізвиськ, їх етимо­логія вказує на кровні зв'язки, на власні імена, на рід занять та інше. Наприклад: Лук'янові (колись прадід був Лук'ян, а прізвисько залишилось і нині), Миронові, Петрущини - від власних імен, Майорові та Генералові - може, й справді в роду були майори та генера­ли? Служив чоловік на флоті, то й рід його носить прізвисько Моря­кові.

    Прізвисько Лянині родом із сьогодення. А його власниця Ганна Марківна Мірошниченко має чудовий голос. її називають ще Соловейком. Співала вона на сцені клубу, радувала односельців своїм чарівним голосом. Улюбленою піснею Ганни Марківни була молдав­ська народна пісня "Ляна". Та так гарно її виконувала наша героїня, що з тих пір звуть її Ляною, а синів її Ляниними.

    Село гордиться односельчанами, які своє життя присвятили улюбленій професії: Вороненко Ю.В. і Сердюченко М.С. – професори, доктори медичних наук, Вороненко В.Б. – генерал -майор, заслужений працівник охорони здоров’я, Грона О.М. - дитячий лікар у Києві. У селі Богданівка народився Г.Г. Ващенко видатний педагог, ім’я якого носить Богданівська школа.
      1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

    Коьрта
    Контакты

        Главная страница


    Прилуцька районна