• РІЧКОВА ВІЙНА УКРАЇНСЬКИХ ОТАМАНІВ НА ДНІПРІ 1919–1921 РР.
  • Ключові слова
  • ON THE DNIPRO IN 1919–1921



  • страница1/2
    Дата31.08.2018
    Размер0.72 Mb.

    Річкова війна українських отаманів на дніпрі 1919–1921 рр


      1   2

    Володимир Баров

    Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

    Історико-юридичний факультет

    магістрант ІІ курсу
    РІЧКОВА ВІЙНА УКРАЇНСЬКИХ ОТАМАНІВ

    НА ДНІПРІ 1919–1921 РР.

    Метою статті «Річкова війна українських отаманів на Дніпрі 1919–1921 рр.» є дослідження річкової війни українських повстанських формацій та їх річкових флотилій в період 1919–1921 рр., як складової української військової історії, так і в цілому історії України доби Національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

    Ключові слова: річкова війна, річкові флотилії, Дніпровська флотилія, повстанський рух, отаманщина.
    Volodymyr Barov

    THE RIVER WAR OF THE UKRAINIAN ATAMANS

    ON THE DNIPRO IN 1919–1921

    The article “The river war of the Ukrainian atamans on the Dnipro in 1919–1921” is aimed at the research of the river war of the Ukrainian rebel formations and their river flotillas in 1919–1921, as a part of the Ukrainian military history and the history of Ukraine during the national liberation struggle of 1917–1921.

    Keywords: river war, river flotillas, Dnipro flotilla, insurgency, Ataman period.
    Історія Перших визвольних змагань 1917–1921 рр. має надзвичайно важливе значення для українського суспільства на сучасному етапі розвитку. Усвідомлення правонаступності української державності від УНР – Української Народної Республіки та Гетьманату є складовою частиною подолання радянського тоталітарного спадку. Цей закономірний процес є необхідним для відновлення історичної справедливості, розуміння тяглості державотворчих процесів, що є запорукою зміцнення сучасної української державності.

    Особливо багато «білих плям» в історії Перших визвольних змагань пов’язано з військово-історичною тематикою, до якої зокрема, належить історія повстанського руху цієї доби. Власне самі обставини виникнення та розвитку повстанського руху в період 1918–1921 рр. поставили його в центр контраверсійних дискусій про його місце та значення в історії України. Тим не менш, історія повстанського руху цього часу має чимало аспектів, які є малодослідженими або й зовсім не знайшли висвітлення у наукових працях. До таких недосліджених аспектів, зокрема, належить історія річкової війни українських повстанців з більшовиками на Дніпрі у 1919–1921 рр. Зв’язок цього аспекту з проблемою організації та тактики повстанського руху у Верхньому Подніпров’ї зумовлює актуальність зазначеної теми в контексті всебічного дослідження вітчизняної історії 1917–1921 рр.

    Метою статті є дослідження річкової війни повстанців на Дніпрі в період 1919–1921 рр., як складової історії українського повстанського руху, так і в цілому історії України доби Перших визвольних змагань.

    Предметом даного дослідження є повстанська річкова війна періоду Перших визвольних змагань.

    Об’єктом даної роботи є дослідження бойових дій на Дніпрі за участі повстанських з’єднань Ілька Струка (див. фото 1) та Данила Терпила-‘Зеленого’ (див. фото 2).

    Предмет, об’єкт та мета дослідження обумовили вирішення наступних завдань: охарактеризувати ґенезу річкової війни на Дніпрі в контексті тогочасної військово-політичної ситуації; з’ясувати особливості організації повстанських сил у Верхньому Подніпров’ї; розглянути бойові дії І. Струка та ‘Зеленого’, пов’язані з Дніпровським басейном та спробами встановити контроль над ним; проаналізувати значення річкової війни на Дніпрі для повстанського руху.

    Історія повстанського руху, представлена у значній кількості як опублікованих, так і неопублікованих джерел. Хоча тематика річкової війни українських повстанців ще не стала предметом самостійного дослідження. Джерельну базу розвідки склали як неопубліковані, так і опубліковані документи та матеріали.

    Серед неопублікованих матеріалів основним джерелом стали архівні фонди Центрального Державного Архіву Громадських Об’єднань (ЦДАГО), які містять документи стосовно зазначеного періоду. Деякі з цих свідчень, які торкаються тематики річкової війни на Дніпрі 1919–1921 рр. не були раніше опрацьовані. В контексті нашої розвідки були використані наступні фонди ЦДАГО – ф.5 «Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У 1917–1938 рр.» та ф.59 «Колекція спогадів учасників революційних подій, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, соціалістичного будівництва кінець ХІХ-сер. ХХ ст. (1870–1988)», які висвітлюють діяльність органів радянської влади, частин Червоної армії та Дніпровської флотилії спрямованої на придушення повстанського руху вздовж Дніпра. Особливо цінними є збережені копії документів, що були вивезені за радянської доби до центральних архівів.

    Серед опублікованих, основними джерелами стали мемуари провідних політичних та військових діячів того часу. Саме до такого типу джерел відносяться інтерв’ю ‘Зеленого’1, опубліковані в пресі УНР, спогади отамана Марка Шляхового2, які дають уявлення про формування повстанського руху у Верхньому Подніпров’ї та його специфіку. Не менш важливими є спогади Миколи Скрипника, які відображені в його праці «Трипольский поход»3. Цінними свідченням є спогади командира червоної Дніпровської флотилії Андрія Полупанова4. Важливими джерелами є також свідчення очевидців, що дають змогу оцінити події того часу в контексті повсякденності. Дані свідчення значною мірою зібрані та опубліковані Романом Ковалем в додатках до його монографій5. Достатньо вагомими є роботи радянських військових істориків 1920-х років, які містять цінну інформацію, доступну авторам як сучасникам подій, що дозволяє розглядати ці праці як певною мірою джерела. До них належить праця Олександра Саковича «Речные и озерные флотилии»6 та колективна праця «Гражданская война. Боевые действия на морях, речных и озерных системах»7.

    Українська історіографія накопичила чималий доробок з проблем організації та діяльності повстанського руху періоду Визвольних змагань. Низка досліджень Р.М. Коваля8, Ю.С. Митрофаненка9 та В.А. Савченко10 присвячені українському повстанському руху на території Наддніпрянської України. Серед вузько профільних досліджень слід відмітити роботу І.Ю. Парнікози11, яка присвячена історії річкового судноплавства на Дніпрі, зокрема, в період Визвольних змагань, і особливо, Я.Ю. Тинченко12 присвячену історії українського військово-морського флоту (в тому числі, річкових флотилій, що діяли в Україні). Побічно в цих роботах висвітлюються деякі аспекти бойового застосування повстанцями річкового транспорту. Окремо тема річкової війни на Дніпрі в контексті громадянської війни в Росії 1918–1922 рр. розглянута в компілятивній роботі російського дослідника О.Б. Широкорада «Великая речная война 1918–1920 годы»13. Проте, тенденційність викладу та упередженість автора значно зменшують наукову цінність цієї роботи, хоча вона й містить значний обсяг фактологічного матеріалу. Крім того, тема річкової війни знайшла відображення в художній літературі як сучасників тих подій, як наприклад, «Холодний Яр» Ю. Горліс-Горського14, так і модерних українських письменників, як наприклад, А. Кокотюхи «Справа отамана Зеленого»15, які містять згадки про дії повстанців на Дніпрі проти більшовицьких окупантів, що побічно свідчить про розмах досліджуваного нами явища.

    Отже, джерельно-історіографічна база з даної проблематики є достатньо репрезентативною для подібного дослідження.

    Ще перед Першою світовою війною на Дніпрі існувало розвинуте пасажирське сполучення між Києвом, Чорнобилем, Черніговом, Катеринославом, Могильовом, Гомелем, Пінськом. Тож навіть в умовах військового часу, з супутнім занепадом інфраструктури, Дніпро залишався важливою транспортною магістраллю, що перетворювало його на одну зі стратегічних військових комунікацій16.

    Внаслідок цього в період Другої україно-більшовицької війни на Дніпрі почали з’являються військові річкові флотилії. Їх виникнення відноситься до весняної навігації 1919 р., що стало наслідком зміни військово-політичної ситуації. Дніпро в цей час перетворюється на одну з арен військових дій між російськими більшовиками та українськими повстанцями. Саме з березня 1919 р. між ними починається річкова війна – активні бойові дії на Дніпрі з використанням водного транспорту. Створення річкових флотилій дозволяло збільшити маневреність та тактичні можливості сухопутних з’єднань, в тому числі і повстанських загонів, що діяли в басейні Дніпра (див. фото 3).

    Першою, за часом формування, стала червона Дніпровська флотилія, яку більшовики почали завчасно організовувати, як тільки захопили Київ, ще на початку лютого 1919 р. Завданням флотилії мала стати охорона мостів, переправ, транспорту та сполучення між містами на Дніпрі17. Примітно, що створення флотилії почалось з приведення до ладу кількох броньованих катерів, які до того німецькі війська – союзники гетьмана Павла Скоропадського, збирались використати з тією ж метою18. Пізніше зростання повстанської активності, в тому числі на Дніпрі, призвело до розширення складу флотилії за рахунок переобладнаних цивільних кораблів19. Організація Дніпровської флотилії спочатку наслідувала армійські частини. Сама флотилія підпорядковувалась штабу 12-ї радянської армії. Протягом 1919 р. командиром флотилії був Андрій Полупанов, а після реорганізації у 1920 р., флотилія перейшла до Морського відомства. В цей час її очолив Петро Смірнов. Особовий склад флотилії, за свідченням ранньої радянської історіографії, був «незнайомий з особливостями плавання на річці, психологічно не вихований, не міг піднятися вище кустарництва, партизанщини та простого бандитизму»20.

    З моменту свого створення Дніпровська флотилія була широко залучена до боротьби з повсталим українським селянством. При цьому флотилія виконувала не тільки суто військові завдання, але доволі часто поєднувала їх з каральними. Поширеним методом боротьби Дніпровської флотилії з повстанським рухом були обстріли селищ, розташованих вздовж Дніпра, мешканці яких співчували чи допомагали повстанцям. За переконанням більшовиків такі селища уявляли собою «бандитские гнезда», що мали бути знищені. Зрозуміло, що така тактика призводила до численних жертв серед мирного населення та переслідувала на меті створення атмосфери «червоного терору».

    Під час боїв з Дніпровською флотилією повстанці використовували такі тактичні прийоми як засідки, оточення супротивника, атаки з Дніпра та його узбережжя з використанням умов місцевості. Так, контроль повстанців над правим берегом Дніпра, суттєво вищим за лівий, дозволяв завчасно помічати рух пароплавів та протидіяти ворожому десантуванню. Водночас, правий берег, що мав приглиблені береги, пов’язані з материком, уявляв собою великий вибір місць, придатних для переправ та висадок з великих кораблів21. Тож для безпеки повстанських комунікацій та тилів було конче потрібно мати регулярну брандвахту – розвідників та спостерігачів на Дніпрі, які б стежили за рухом водного транспорту, вчасно повідомляючи про небезпеку.

    Так, вже в квітні 1919 р., заблокувавши постачання Києва, повстанці ‘Зеленого’ налагодили доволі продуману систему брандвахти. По лівому берегу Дніпра навпроти Трипілля ними була організована застава, а на правому березі, на горі поблизу Трипілля встановлена гармата22. В той же час залога з 20 зеленівців розміщувалась у с. Плюти, забезпечуючи правий берег, в чому їм сприяло троє спостерігачів на лівому березі23.

    Також для розвідки на Дніпрі повстанці активно залучали місцевих рибалок, що мешкали в селищах вздовж річки. Дніпровські рибалки займались розвідкою, переправою, інколи агітацією – поширенням повстанських прокламацій. В разі необхідності рибацькі човни використовувались повстанцями як допоміжний флот. Більшовики відзначали, що під час підготовки повстанців до нових військових акцій, на Дніпрі різко збільшується кількість човнів, що є повстанськими розвідниками24. За свідченням письменника Ю. Горліс-Горського подібну ж тактику використання рибацького річкового флоту мали й повстанці Черкащини – Холодного Яру. Так, отаман Павло Солонько, що діяв в районі поблизу Черкас та Боровиці навесні 1920 р. мав у своєму розпорядженні 200 рибацьких човнів. Ще один отаман Яків Щериця-‘Мамай’ брав участь у річковій війні з більшовиками у формі річкового рейдерства. На цих операціях була задіяна частина загону отамана, загалом до 200-300 повстанців, що діяли плавнях Середнього Подніпров’я. Одним з трофеїв його загону стала гармата знята з бронепароплава червоних, пізніше прилаштована для стрільби з плавнів25. Саме за допомогою цієї гармати в навігацію 1920 р. загоном ‘Мамая’ було затоплено щонайменше один пароплав червоних26.

    Окрім, стратегічної оборони в річковій війні, яка проявлялася у формі сторожової вахти та рейдерства на Дніпрі, повстанці намагались перейняти на себе ініціативу. Особливо, ця тенденція була характерною для військових дій у навігацію 1919 р. Саме з цією тенденцію пов’язане таке явище як річкові флотилії отаманів Верхнього Подніпров’я, що стали феноменом річкової війни 1919–1921 рр. Ці флотилії потребували наявності інфраструктури та контролю над певною ділянкою дніпровського узбережжя. Лише зберігаючи під своїм контролем великий район дій, повстанські ватажки могли собі дозволити власні річкові сили. Серед повстанських отаманів Верхнього Подніпров’я до таких відносились отамани І. Струк та ‘Зелений’‑Д. Терпило27.

    На ранньому етапі повстанці використовували у військових цілях звичайні рибацькі човни. Дещо пізніше – переобладнаний цивільний річковий транспорт (пароплави, буксири, баржі). Основними шляхами поповнення складу їхніх флотилій ставали реквізиції або захоплений ворожий транспорт. Нерідко один і той самий пароплав кілька разів змінював власників, що створює труднощі для встановлення кількісного та якісного складу річкових флотилій всіх протиборчих сторін28.

    Захист суден мав імпровізований характер. Пароплави обладнувалися дерев’яною обшивкою з двох дощок та прошарку піску, місцями – листів м’якої сталі. Здебільшого захист встановлювався на рубці та найбільш вразливих частинах корабля, як наприклад, моторне відділення. Такий захист не прикривав корабель та його екіпаж. Важке бронювання встановити не дозволяли тактико-технічні характеристики річкового транспорту, який потребував малої осадки29.

    Озброєння складалося з кулеметів та гармат. Хоча використання артилерії на річкових судах було проблемою для всіх сторін річкової війни. Важке озброєння частіше транспортувалося для підтримки річкового десанту, з подальшим використанням на березі. Установка корабельної артилерії вимагала жорсткого кріплення. Гарматна віддача при пострілах сильно діяла на корпус, призводячи до розходження корабельних швів. Ще одним недоліком установки гармат був малий кут наведення, що зменшувало дальність стрільби. В умовах покритих рослинністю берегів до цього додавався ще й обмежений горизонт видимості30.

    Серед повстанців одним з перших обзавівся флотилією чорнобильський отаман Ілько Струк, який виступив проти більшовиків в березні 1919 р.

    Існування річкової флотилії, засвідчено спогадами самого отамана, записаних з його слів під час перебування в м. Тарнув: «Штаб мій був у Чорнобилі, я мав флотилію Дніпровську, мав свою друкарню і випускав газету «Вільний край». Редактором був Іван Василенко. Газета була щоденна, виходила під гаслом УНР. Підвладне мені військо офіційно називалося «Перша повстанча Армія УНР», а я – Командуючим Армією. Начальником штабу був у мене Кипхель Річард Річардович, а осавулом – сотник Мартиненко»31.

    Поява флотилії у повстанців І. Струка пов’язана з зайняттям ними Чорнобиля. Відбулось це в ніч з 7 на 8 квітня 1919 р. Загін І. Струка з 500 повстанців при 4 кулеметах вибив з містечка червоноармійську залогу32. Саме в Чорнобилі І. Струк реквізував для своїх потреб пасажирський пароплав та буксири, які склали основу отаманської флотилії. Станом на квітень 1919 р. вона складалась з семи кораблів: «Горностайполь», «Ретвизан», «Санитарный №4», «Соня», «Петр Великий», «Пинск», «Полезный»33. Організація флотилії наслідувала загальну повстанську: кожен пароплав мав свого отамана. Окрім, суто військового цілей, І. Струк намагався налагодити, за допомогою своєї флотилії, сполучення водою між Чорнобилем та Шепеличами, Горностайполем, Іванковом34.

    Формування річкової флотилії отамана ‘Зеленого’ теж припадає на весну 1919 р. Флотилія зеленівців, загалом, складалася з буксирного пароплава «Шарлотта» (див. фото 4), захопленого в більшовиків, та трьох пароплавів «Зевс», «Санитарный» і «Днепровск» (відомий також як «Дніпровець»). На «Шарлотте» деякий час розміщувався військовий штаб ‘Зеленого’, що дозволяє визначити цей пароплав як флагманський корабель. Допоміжну силу повстанської флотилії складали рибацькі човни. Саме озброєні рибалки допомагали ‘Зеленому’ контролювати судноплавство на Дніпрі. Основне озброєння флотилії складалось з кулеметів. Точних відомостей про встановлення та бойове використання на флотилії ‘Зеленого’ важкого озброєння немає35. Проте, відомо, що за допомогою пароплавів ‘Зелений’ транспортував свою артилерію. Зокрема, дві трьох-дюймові гармати були перевезені на «Шарлотте» і «Зевсе» під час рейду на лівий берег та м. Переяслав в липні 1919 р.36.

    Загалом рейдерство повстанців на Дніпрі підривало безпеку тилів Червоної армії. В умовах, що склалися більшовикам ставало дедалі важче вивозити зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Боротьба з повстанством на Дніпрі стала одним з першочергових завдань для більшовиків, внаслідок чого до неї залучаються величезні військові сили. Цей факт свідчить про велике значення річкових комунікацій для обох сторін37.

    Однією з перших помітних акцій повстанців, що пов’язана з річковою війною на Дніпрі, можна назвати наступ на Київ 10–11 квітня 1919 р. В радянській історіографії цей наступ мав назву «Куренівське повстання», попри те, що воно локалізувалось не тільки в межах Куренівки, але включало й інші частини міста: Пріорку, Поділ, Святошин. Крім того, окремі загони повстанців змогли дістатися центру міста – Хрещатика та Царської площі (сучасна назва – Європейська площа).

    Наступу повстанців на Київ передував анти-більшовицький виступ в с. Старі Петрівці 7–8 квітня 1919 р. На допомогу селянам І. Струк відправив Дніпром два своїх пароплави і кулеметну роту, що дозволило відбити десант червоних38.

    Виступ в Петрівцях та успішний спротив підштовхнув селянство Київщини до загального виступу. Загін Овсія Гончара звільнив Васильківський повіт, водночас, з півночі і півдня на Київ рушили, відповідно, загони І. Струка та ‘Зеленого’. Зеленівці просувалися з Вишгорода на Поділ, струківці – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку. План повстанців полягав в тому щоб взяти Київ в облогу. За свідченням Миколи Скрипника, члена уряду Радянської України, «повстання майже повністю відрізало Київ від підвозу продовольства, зруйнувало військові комунікації»39.

    Приблизно о 5-й годині ранку 11 квітня перші повстанці вступили на Пріорку та Куренівку. Значна підтримка в зайнятті Куренівки належала річковій флотилії І. Струка. Дії струківців підтримав десант отамана ‘Зеленого’ на Печерській пристані40.

    В Києві розгорнулись вуличні бої. Частина робітників виступили на боці повстанців. Проте, більшовикам вдалось мобілізувати усі наявні резерви, зокрема, інтернаціональні частини – з латишів та китайців.

    Під вечір повстанці, відчуваючи нестачу боєприпасів, стали відступати з Києва. При цьому були використані захоплені трамвайні вагони, які дозволили повстанцям швидше дістатися до київських передмість – Пущі-Водиці та Святошина41.

    Вже наступного дня після придушення повстання в Києві, більшовицьке керівництво почало наступ проти повстанців. Не останню роль в ньому мала відігравати Дніпровська флотилія, який було доручено наступні завдання: 1) курсувати вздовж берега Дніпра, підтримуючи зв’язок з 24-м полком на півночі, а з півдня з 1-м караульним; 2) охороняти гавань, стежити за всіма пароплавами; 3) вести розвідку вгору та вниз по Дніпру42.

    Між 12–14 квітня повстанці змушені були відступити від залізниці в районі Бучі, лінії Коростень-Київ, зруйнованої переправи через Ірпінь. Червоні також зайняли Вишгород, через що повстанцям довелось полишити Петрівці та піднятись по Дніпру на пароплаві «Козак»43.

    Окрема бойова група червоних у складі 24-го полку, батальйону 6-го полку та загону червоних курсантів, розпочали наступ на Трипілля. З боку Дніпра їх дії підтримували пароплави «Адмирал» та «Доротея». Проте, неподалік Трипілля, на крутому правому березі, зеленівцям вдалось створити укріплення, посилені гарматами та кулеметами. Оборонна лінія повстанців не дозволила червоним просунутися до містечка44.

    Чимало повстанців-селян приєднались до загонів І. Струка, ‘Зеленого’ або О. Гончара45. Київ опинився в блокаді. Повстанці ‘Зеленого’, діючи на теренах Обухівського, Васильківського, Фастівського та Ржищівського повітів, перекрили Дніпро. Лише в середині квітня 1919 р. зеленівці захопили 30 барж з сіллю, вугіллям та залізом. І. Струк заблокував Київ з півночі. Вздовж Дніпра, зокрема, поблизу с. Сваром’є, І. Струк розмістив приблизно три-чотири свої сотні при 8 кулеметах для зупинки пароплавів та барж більшовиків з метою реквізиції їхніх вантажів46.

    Дії повстанців поблизу Києва, змусили більшовиків спрямувати проти них значні сили, включно з Дніпровською флотилією. Однак, І. Струк не полишав надії повторити успіх Куренівського повстання. Спираючись на зв’язок з димерськими повстанцями на чолі з Микитою Павлюсенко, які під час відступу пристали до його загону, І. Струк готував новий рейд на Київ. За допомогою двох пароплавів отаман збирався відправити свою піхоту до Глібівки в 4 верстах від Димера. У свою чергу, їх дії мав підтримати наступ повстанської кінноти з Горностайполя по напрямку Димер–Петрівці. Кінцевим пунктом наступу мала стати Куренівка, звідки планувалось підняти нове повстання в Києві47. Також планувався наступ по напрямку Гостомель–Литвинівка–Катюжанка48. На здійснення операції відводилось два тижні49. Акція підтримувалась авторитетом Генерального Отамана: серед селян ходила чутка, що під ім’ям Струка приховується сам Симон Петлюра50. Мешканці Димера, під впливом пропаганди більшовиків, були налаштовані нейтрально, через що для успіху акції І. Струк був готовий вжити щодо них примусову мобілізацію задля успіху справи51. За свідченням більшовиків І. Струк в цей час продовжував підтримувати активні зв’язки з ‘Зеленим’52. Теоретично, в разі виступу струківців на півночі, зеленівці мали підтримати їх дії на півдні.

    22 квітня Дніпровська флотилія у складі пароплавів «Курьер» та «Самуил» здійснює другий похід в район Трипілля (див. фото 5) з метою розвідки та обстрілу бази Зеленого. Прибувши до місця призначення загін розділився: «Самуил» лишився для обстрілу села Плюти, а «Курьер» рушив далі до Трипілля. Вогнем артилерії були знищені склади боєприпасів зеленівців, про які більшовиків повідомила їхня розвідка. Однак після кількох залпів по пароплавам відкрила вогонь артилерія повстанців – дві трьох-дюймові гармати. В зведеннях флотилії щодо цього бою це описується як «перше зіткнення з береговою артилерією». Зеленівцям вдалось позбавити «Самуил» управління. Для евакуації корабля було залучено пароплав «Доротея» з Києва, після чого усі три пароплави відступили верх по Дніпру. Це дозволяє вважати, що бій загалом завершився на користь зеленівців53.

      1   2

    Коьрта
    Контакты

        Главная страница


    Річкова війна українських отаманів на дніпрі 1919–1921 рр