• Картина 1 Розмова Марусі з Грицем
  • Картина 2 Грицько. Розмова Марусі з матір’ю
  • Звучить пісня «Грицю, Грицю , до роботи» Учень 6.
  • Звучить пісня
  • Картина 3
  • Грицько.
  • Картина 4 Розмова матері й Грицька
  • Мати.
  • Картина 5 Маруся й Іван
  • Звучить пісня «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»... Картина 6 Розмова Марусі з Грицьком
  • Маруся.
  • Картина 7
  • Картина 8 Страта
  • Перша
  • Друга сусідка Вишняка.
  • Чоловік з натовпу.
  • Іван Іскра.
  • Звучить пісня «Ой дівчино, шумить гай!» Ведучий 1.

  • Скачать 319.71 Kb.


    Дата20.04.2018
    Размер319.71 Kb.

    Скачать 319.71 Kb.

    Ведучий є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, І є живі скарби, що йдуть по землі, йдуть від покоління до покоління. До таких скарбів належить І народна лірична пісня. Вона несе радість І смуток, чарує людську душу



    На фоні музики слова ведучих

    Ведучий 1. Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі, йдуть від покоління до покоління. До таких скарбів належить і народна лірична пісня. Вона несе радість і смуток, чарує людську душу, даючи їй силу й натхнення.

    Ведучий 2. Полиньмо у сиві віки, доторкнімося серцем до золотих ключів людського генія – і нам уявляться ті першотворці, чиї імена хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує й нині. До таких легендарних постатей і належить Маруся Чурай.
    Ведучий 1. Її пісні - як перло многоцінне,

    Як дивен скарб серед земних марнот...

    Саме такими словами Ліни Костенко можна охарактеризувати творчість народної співачки, поетеси та композитора епохи гетьмана Богдана Хмельницького - Марусі Чурай. Її ім’я поряд з іменами лицарів тих буремних років по праву займає почесне місце на скрижалях нашої історії. Хто ж вона, ця жінка, яку названо живою легендою?

    (Виходять учні)

    Учень1. Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася в Полтаві, у родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая 1625 року.

    Батько Марусі був людиною хороброю, чесною. Він палко любив свою батьківщину й ненавидів її ворогів. Разом із козаками брав участь у походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козацький загін зазнав поразки. Гордій Чурай разом із гетьманом Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана

    М. Потоцького. Полонених привезли до Варшави й там стратили в 1638 році.
    Учень2. Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина залишилася удвох із дочкою. Пам’ятаючи про героїчну загибель її чоловіка, народ оточив літню жінку і її дочку теплотою й увагою. Цьому в значній мірі сприяла й обдарованість Марусі, дівчини з чарівною зовнішністю й добрим серцем. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові викладала свої думки віршами. Один із сучасників Марусі, висловлювання якого наводить О. Шаховський, зазначав, що «чорні очі її горіли як вогонь в кришталевій лампаді; обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос... Ах що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків» .
    Учень 3. Але ми можемо зустріти й інший опис її зовнішності. О.Шкляревський, який у дитинстві бував у Г. Квітки-Основ’яненка і бачив там портрет Марусі Чурай, так описує легендарну співачку: «Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з крихітними ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглим личком, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Але при цьому у Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбиком ніс».
    Учень 4. Впадає в око деяка суперечність між цими двома описами зовнішності молодої дівчини. Цей не дивно, бо до цього часу невідомо, чи реальною є постать Марусі Чурай, чи це лише поетична легенда. Проте зіставлення обох описів дає змогу знайти в них спільні риси і, отже, уявити зовнішній вигляд Марусі Чурай.

    А наші сучасники уявляли Марусю Чурай ось такою …



    Учень 5. Звичайно, з такою чарівною зовнішністю, маючи від природи життєрадісну вдачу та вміючи складати пісні, які вона гарно співала, дівчина подобалась місцевим парубкам. Серед них помітно вирізнявся, як свідчать перекази, реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра. Він палко любив Марусю Чурай, хоч ніколи не відкривав їй своїх почуттів, бо знав, що її серце належало іншому. Цим іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Грицько Бобренко, з яким згодом Маруся таємно заручилася.

    Високий на зріст, з русявими кучерями й карими очима, він вигідно відрізнявся від Івана Іскри. Проте Гриць був людиною слабовольною, безхарактерною.


    Картина 1 Розмова Марусі з Грицем



    Дівчата. Марусю, Іван тебе кохає.

     Маруся. Та цур йому, чудний. 
     

    Грицько.   Він хитрий, потайний. 
                 В нас на кутку його не люблять наші. 
              Шляхетний дуже і чолом не б'є. 
               Він, гордий. З ним не звариш каші. 
               Він і мовчить, бо дума щось своє. 
           
     Маруся.  Гриць був інакший. Щирими очима 
                   він так дивився приязно на світ! 
                   Це, Грицю, що, була твоя личина? 
                   Яку ж ти душу приховав під спід?! 
           

    Картина 2 Грицько. Розмова Марусі з матір’ю
    Грицько. Грицько ж, він міряв не тією міркою.
             В житті шукав дорогу не пряму.
             Він народився під такою зіркою,
              що щось в душі двоїлося йому.
           
           Від того кидавсь берега до того.
            Любив достаток і любив пісні.
           Це як, скажімо, вірувати в бога
            і продавати душу сатані.

    Маруся. Чого ви, мамо, незлюбили Гриця? 
           Яка вас думка все не полиша? 
         

    Мати.  Не служать очі на таке дивиться, 
           щоб так двоїлась хлопцеві душа! 
           

    Маруся.   Не вірте, мамо! Гриць такий хороший. 
           Він клявся, мамо, що навіки мій. 
         

    Мати.  Ой доню, доню, в їх до смутку грошей. 
           То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій. 
           

    Маруся.   Але то ж - Гриць. І я. То ж ми із Грицем. 
           Та він же в світі отакий один. 
           Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар. 
           І що для нього гроші, мамо? Дим. 
           Хіба наш батько ласий був на гроші? 
           Хоч таляр він у вузлик зав'язав? 
           Хіба ж не ви були в Золотоноші 
          єдине золото, яке він там узяв? 
           
         Мати.  Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. 
           Ти кажеш - батько, а життя біжить. 
           Наш батько - з тих, що умирали перші. 
           А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить. 
           
    Учень 6. Кохаючи Гриця, Маруся водночас добре знала вади свого обранця й висміювала їх у жартівливих та гумористичних піснях. Одна з них «Грицю, Грицю , до роботи».

    Звучить пісня «Грицю, Грицю , до роботи»

    Учень 6. Було б помилкою вважати, що Маруся хотіла показати свого коханого якимсь ледацюгою. Рядки:

    — Грицю, Грицю, до Марусі!

    — Зараз, зараз уберуся! - лише тонко натякали, що Гриця ніщо не цікавило, крім коханої.

    Невблаганна Маруся вирішує посміятися з бідолашного хлопця, який не може відстояти своє кохання, і в пісні з’являються гострі й дотепні рядки:

    — Грицю, Грицю, хоч жениться?

    — Не можу одговориться!

    Це вже прямий натяк на те, що Гриць не може відмовити своїй матері в її намаганнях одружити його з Галею Вишняк, і тому, як зле глузування, звучать слова пісні:

    — Грицю, Грицю, кого взяти?

    — Краще Галі не зіськати...

    Звучить пісня «Засвіт встали козаченьки»
    Ведучий 2. Ця пісня, сповнена глибокого болю й страху перед невідомим, була створена, очевидно, в той час, коли військо Богдана Хмельницького, а з ним і Полтавський полк, у якому були Іван Іскра і Грицько Бобренко, піднялося на боротьбу з польськими поневолювачами. Для Марусі розлука з коханим була тяжким ударом. Але Гриць обіцяв повернутися, і Маруся вірно чекала його 4 роки.

    У пісні є й прямий натяк на взаємини між Марусею і матір’ю Гриця. Рушаючи в похід, козак, очевидно, Гриць, звертається до своєї матері:

    — Ой бог знає, коли вернусь,

    У яку годину.

    Прийми ж мою Марусеньку,

    Як рідну дитину.

    Прийми ж її, матусенько,

    Бо все в божій волі,

    Бо хто знає, чи жив вернусь,

    Чи ляжу у полі!

    Яка ж би то, мій синочку,

    Година настала,

    Щоб чужая дитиночка

    За рідную стала? – відповідає стара Бобренчиха, яка мріє одружити сина на Галі Вишняк.


    Ведучий1. Поетичне обдарування Марусі Чурай розцвітає пишним квітом. Її особисті переживання, туга за коханим, перетворюються у нові й нові поетичні рядки, в нові й нові пісні й думи. Очевидно, саме на цей час припадає створення Марусею таких пісень: «В огороді хмелинонька грядки устилає», «Шумить-гуде дібровонька» та інші. Сумуючи за своїм коханим, не маючи від нього жодної звістки, Маруся пішла на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Мабуть, тут, почуваючи себе самотньою в чужому й далекому місті, вона створила одну з кращих своїх пісень, в якій із великою силою виявляє себе душевний біль дівчини. Це пісня «Віють вітри, віють буйні», яку І. Котляревський використав згодом у своїй «Наталці Полтавці».

    У цій пісні, що збереглася до наших часів у майже недоторканому вигляді, Маруся згадувала свої щасливі дні, коли Гриць був із нею:


    Не поможуть сльози щастю,

    Серцю легше буде,

    Хто щаслив був хоч з часочок,—

    Повік не забуде.

    Єсть же люди, що і моїй

    Завидують долі;

    Чи ж щаслива ж та билинка,

    Що росте у полі.

    Що у полі, на пісочку,

    Без роси, на сонці...

    Тяжко жити без милого

    На чужій сторонці!


    Ведучий2. Восени 1648 року, залишивши невеличкі гарнізони на Волині й Поділлі, козацькі війська відійшли на Придніпров’я. Скориставшись із тимчасового затишшя, козаки почали повертатися додому. Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не з’являвся. Якось вона зустріла Івана Іскру, який щиро любив її, і спитала в нього про свого коханого. Чесний хлопець сказав їй гірку правду: Гриць скорився своїй матері й одружився з Галею Вишняк. Маруся спочатку не повірила цій жахливій новині. Вона вирішила, що Іван навмисно обмовляє Гриця, щоб відвернути її від нього.
    Картина 3  Розмова Марусі з Грицем
    Маруся. Заплутався,- сказала: вибирай. 
           А в нього ж серце навпіл розривалось. 
           А він Бобренко. Він же не Чурай. 
           
           Чурай, той так: побачив свою долю,- 
           ось ти, ось я, тепер нас буде двоє. 
             А що у мене стіни голі,- 
             повісим костю саджені пістолі 
             та килим з дірком. І у курені 
             з тобою буде солодко мені. 
           

    Грицько.  З'єднаєм що, нестатки до нестатків? 
           Багатому і діти чорт колише, 
           а бідному і янгол не рідня. 
           А як землі нам мати не одпише? 
           А ще ж стягтися треба й на коня. 
           Подбати мушу про якусь копійку. 
           Весілля мушу справити я. 
           То ж був один, тепер нас буде двійко. 

    Мати Марусі.     Що ти все: 
                   мушу, мушу, мушу, мушу?! 
             Земля, земля... А небо твоє де? 
             Як будеш так розношувати душу, 
             вона, гляди, із совісті спаде. 
           
    Маруся.        Приходив рідко, лагідний не дуже. 
           Все курить, курить, люлька на губі. 
           Такий зробивсь, не прозирнеш у душу. 
           Якийсь чужий,- мені чи вже й собі? 
           

     Грицько.       Весілля знову мусимо відкласти. 
           Що зробиш, мила, як таке життя? 
           
           Погане літо, не було врожаю. 
          Та ще ж тягтись на чоботи й кожух. 
           А я такий, я матір поважаю. 
           Я впоперек їй слова не скажу. 
    Затям, любов любов'ю, а життя життям. 
           
    Маруся. Що воно за диво? 
           Під Берестечком бився ти сміливо. 
           Під Зборовом також і над Пилявою 
           своє ім'я ти не покрив неславою. 
           І тільки у домашньому бою 
          сміливість раптом втратив ти свою. 
           

    Грицько.       Не смійся. Так воно і є. 
          Не так ті кулі козаку страшні, 
           як це щоденне пекло метушні. 
           
    Картина 4 Розмова матері й Грицька
    Мати Грицька. Чого сидиш? Одвик хазяйнувати. 
             Мені б оце невістку молоду. 
             А то все мати, мати, мати, мати! 
             Чи я коли хоч помочі діжду? 
               Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду. 
             Та й не туди, що я уже стара. 
             Тече повітка. Хата занехаяна. 
             Підмокло сіно. Поламався віз. 
             Все просить рук. Усе кричить хазяїна

    І грошей, грошей треба позаріз! 
           
         Грицько.  Чого ви, мамо, є в нас, слава богу, 
           хліб і до хліба, поле і воли. 
           
        Мати.    Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, 
           то, може б, якось ми і прожили. 
           В тії Марусі що не слово - нaсторч. 
           Таж там росте на хаті кропива. 
           Мені таку невістку ані нa оч, 
            ні нa оч, сину, поки я жива! 
               
         Грицько.  А що покрив я дівчину неславою? 
             Не буде, мамо, доля нам сприять. 
             А гроші? 
                     Он, у горщику під лавою, 
             ще й попелом притрушені, стоять. 
           
          Мати.    А то твої? Чи ти доклав старунку? 
           Чи ти укинув таляр хоч туди? 
           Ну що ж, іди, бери свою чаклунку, 
           бо гроші є у матері,-веди! 
           
          

    (Мати сідає біля Грицька, обіймає за плечі)
          

    От ми, Бобренки, живемо, пручаємось. 
          А хто, Бобренки, є на світі ми? 
           От з Вишняками як породичаємось, 
           увійдеш в значність між людьми. 
           
           І буде нам, і буде нашим внукам. 
           Зіпхнемося, як човен з мілини. 
           Там поля шмат, там хата закаблуком, 
           там ступа, винокурня й два млини. 
           
             От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось. 
             Ти думаєш, стара я, не збагну? 
             У тебе, сину, серце розчахнулось. 
             А треба якось вибрати одну. 

    Учень7. Справжній зойк душі вчувається у пісні, створеній у години розпуки:

    Ой боже ж мій, боже, милий покидає,

    Милий покидає, іншої шукає!

    До іншої ходить, з іншою говорить,

    Мене, молодую, до славоньки вводить.

    У цій, сповненій сумом і журбою думі вперше з’являються думки про смерть, як єдиний вихід із становища, що склалося:

    Хіба вже розлучать заступ та лопата,

    Заступ та лопата, гробовая хата.

    Та життя без коханого не мало для неї ніякого сенсу. З народних оповідань ми дізнаємось, що нещасна дівчина не знайшла в собі сили забути зрадливого коханого. У відчаї вона кинулася із греблі у Ворсклу, щоб покінчити з життям. Та, як розповідав про цю трагічну подію О. Шаховський, була врятована Іваном Іскрою, який випадково був поблизу. Він витягнув із води непритомну Марусю, приніс її додому і потім довгий час доглядав її разом із старою Горпиною Чурай.

    Картина 5 Маруся й Іван
    Маруся. Брате мій, нарeчений Іваном! 
               Нащо рятував мене? Біда. 
               Кажуть, десь далеко за лиманом 
               море є - одним лицем вода. 
                 
               Кажуть, море - синє і зелене, 
              більше за Дніпро і за Дунай. 
               Це не Ворскла, це якраз для мене, 
               там не знайдеш, скільки не пірнай… 
                              

               Дожилась я мукою земною, 
               що нема й втопитися куди. 
               Нащо ходиш назирці за мною? 
               Нащо витяг з темної води? 
           
             Я схилилась, бо хотіла пити, 
             бо така задуха звідусіль! 
             Я ж хотіла не себе втопити, 
             я ж хотіла утопити біль! 
               
    Учень 8. Після спроби втопитися Маруся довгий час хворіла, і можливо, після одужання знову б наклала на себе руки, як про це вона співала у своїй думі. Та незабаром сталися події, що зовсім змінили напрям думок нещасної дівчини.

    ( На сцені вечорниці. Дівчата вишивають, прядуть, шиють. Приходить Гриць із дружиною.)

    Якось восени приятелька Марусі, дочка полтавського старшини Мелася Барабаш, влаштувала вечорниці. Важко сказати, що примусило Марусю піти туди: чи вона хотіла трохи розвіятися, чи мала таємну надію побачити там Гриця. Він справді прийшов на вечорниці, та ще й не сам, а зі своєю молодою дружиною. Там вони й зустрілися. Ця зустріч стала фатальною: у зболеній душі Марусі виникла страшна ідея помсти, про яку вона розповідає у своїй пісні, слова якої дали назву багатьом творам, написаним на основі легенди про Марусю Чурай: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»...



    Звучить пісня «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»...


    Картина 6 Розмова Марусі з Грицьком



    Грицько. Марусю! Я прийшов навіки. 
             Я на коліна стану, ти простиш? 
               
           Маруся.    Чого вернувся до моєї хати? 
             Ми ж розлучились... Матінко свята! 
             Чи я ж тебе примушую кохати?! 
              

    Коли своїм коханням поступився 
             заради грошей і багацьких нив, 
             чи ти тоді од мене одступився, 
             чи сам себе навіки обманив? 
               
         Грицько.  Себе, Марусю. Не дивись вороже. 
           Мені ті дні повік не одболять. 
           Тут двоє матерів, твоя і Божа. 
           Хай нас на шлюб вони благословлять. 
           
           Людей накличем, зробим перепросини, 
           щоб знали всі, хто чеше язиком. 
           Марусю, чуєш, зараз, ще до осені, 
           поберемось та й вступимо в закон. 
           
         Мати. Руки не здіймаються. 
             Іди туди, ізвідки ти прийшов!  (Мати йде)
               
         Грицько.   Я зрадив, так. 
                            Відступник я. Нікчемний я і ниций. 
           Але ти любиш і тому прости. 
           Життя - така велика ковзаниця. 
           Кому вдалось, не падавши, пройти? 
           
                   Коли я там і говорив, і клявся, 
           я знав одне: збрешу - не помилюсь. 
           Як хочеш знати,- так, я їм продався, 
           але в душі на тебе я молюсь! 
           
        Маруся.        Йди собі, іди!
           

    Грицько.     Мені ж нема куди.



    Маруся.         Іди до неї. Будеш між панами. 
           А я за тебе, Грицю, не піду. 
           Це ж цілий вік стоятиме між нами. 
          А з чого ж, Грицю, пісню я складу?! 


    Картина 7 Маруся


    Десь тихо жаби кумкають з болота. 
          Лягла на мур вечірня позолота. 
          Прощальний промінь блиснув на стіні. 
          І сонце, сонце - як жива істота, 
          єдина, що всміхається мені! 
           
          Я завтра, сонце, буду умирати. 
          Я перейшла вже смертницьку межу. 
          Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати. 
          Я лиш тобі всю правду розкажу. 
           
           Не помста це була, не божевілля. 
           Людина спрoста ближнього не вб'є. 
           Я не труїла. Те прокляте зілля 
            він випив сам. Воно було моє. 
               
     Картина 8 Страта   

    На сцені стоїть натовп. Кат виводить Марусю.

     

    Голос з натовпу. Ведуть! 
     

    Перша сусідка Вишняка.   Диви яка, іде і не споткнеться! 
     

    Друга сусідка Вишняка.  Іде під зашморг, а диви яка! 
           
    Перша сусідка Вишняка.   На матір схожа, тільки трохи вища. 
          Ті ж самі очі і така ж коса. 
         

    Друга сусідка Вишняка.   Ну, от скажіте, людоньки, навіщо 
           такій убивці та така краса? 
           
    Чоловік з натовпу. А це як хто. Я маю іншу гадку. 
           Якась вона не схожа на убивць. 
            Злочинниця,- а так би й зняв би шапку. 
          На смерть іде,- а так би й поклонивсь. 
           

    Перша сусідка Вишняка. Бо ти такий вже, чоловіче, зроду, 
           все б тільки очі й витріщав на вроду 
                 Знімати шапку?! Себто перед ким? 
            Перед цією? Себто отакою, 
          що отруїла власною рукою? 
           Та щоб над нею обвалилась твердь! 
                

    Чоловік з натовпу. Побійся бога, вона йде на смерть! 
           
            Учень 9. ...Вона ішла. А хмари як подерті. 
             І сизий степ ще звечора в росі. 
             І з кожним кроком до своєї смерті 
             була усім видніша звідусіль. 
               
             Стояли люди злякані, притихлі. 
             Вона ішла туди, як до вершин. 
             Були вже риси мертві і застиглі, 
             і тільки вітер коси ворушив. 
               
             І тільки якось страшно, не до речі, 
             на тлі тих хмар і зашморгу, була 
             ота голівка точена, ті плечі, 
             той гордий обрис чистого чола. 
               
             І в тиші смертній, вже такій, аж дивній, 
             коли вона цілує образок,- 
             на тій високій шиї лебединій 
             того намиста доброго разок. 
           
           Аж навіть кат не витримав, зачовгав 
          заніс мішок, узявшись за краї - 
           чи щоб вона не бачила нічого, 
           чи так нестерпно бачити її. 
           
             А он стоять особи урядові, 
             щоб тут же й смерть засвідчити судові. 
           
           О господи, прости нам цю ганьбу!.. 
           І раптом вершник врізався в юрбу. 
           
              Іван Іскра.    Спиніться! 
                      Гетьман нас уповновластив 
         читати вголос цей універсал! 
          

    (Іскра читає універсал)       
          

    "Дійшла до нас, до гетьмана, відомість, 
          іж у Полтаві скоївся той гріх, 
          що смертю має буть покараний. 
          Натомість 
          ми цим писанням ознаймуєм всіх: 
           
          В тяжкі часи кривавої сваволі 
          смертей і кари маємо доволі. 
          І так чигає смерть вже звідусіль, 
          і так погрeбів більше, ніж весіль. 
          То чи ж воно нам буде до пуття - 
          пустити прахом ще одне життя? 
           
          Чурай Маруся винна у в одному: 
          вчинила злочин в розпачі страшному. 
          Вчинивши зло, вона не є злочинна, 
          бо тільки зрада є тому причина. 
           
          Не вільно теж, караючи, при цім не 
          урахувати також і чеснот. 
          Її пісні - як перло многоцінне, 
          як дивен скарб серед земних марнот. 
           
          Тим паче зараз, як така розруха. 
          Тим паче зараз, при такій війні,- 
          що помагає не вгашати духа, 
          як не співцями створені пісні? 
           
          Про наші битви -на папері голо. 
          Лише в піснях вогонь отой пашить. 
          Таку співачку покарать на горло, - 
          та це ж не що, а пісню задушить!" 
           
        "За ті пісні, що їх вона складала, 
          за те страждання, що вона страждала, 
          за батька, що розп'ятий у Варшаві, 
          а не схилив пред ворогом чола,- 
          не вистачало б городу Полтаві, 
          щоб і вона ще страчена була! 
           
          Тож відпустити дівчину негайно 
          і скасувати вирока того. 
          А суддям я таку даю нагану: 
          щоб наперед без відома мого 
          не важились на страти самочинні, 
          передовсім освідчили мене 
          про кожну страту, по такій причині, 
          що смерть повсюди, а життя одне". 
                  
         Учень 9 ...Гойдався зашморг, вже він не потрібний. 
          Юрмились люди, добра новина. 
          Сміявся тесля, головою срібний, 
          що не згодиться тут його труна. 
           
         ...Вона стояла. І над головами 
          уже пливли осінні холоди. 
           
          І не було ні радості, ні чуда. 
          Лиш тихий розпач: вмерти не дали. 
          Їй говорили, а вона не чула. 
          І тільки коли матір підвели, 
          вона відразу, наче спам'яталась, 
          і одхитнулась від того стовпа, 
          і якось наче здалеку верталась, 
          чогось вперед руками, як сліпа. 
          Іще бліда, іще мов крейда біла, 
           а наче й усміхалась, лебеділа: 
           

    Маруся. От бачте, мамо все і обійшлося. 
            

    Учень 9.  І цілувала матері волосся. 
           

    Ведучий 1. Існує кілька версій народних переказів про останній період життя Марусі. За однією з них, Маруся після помилування зачахла, змарніла і в тому ж таки році померла від сухот. За другою версією, їй було тяжко залишатись у Полтаві, де все їй нагадувало про Гриця, вона багато мандрувала й померла в якомусь російському монастирі.

    Ведучий 2. Поки що знайдено близько двадцяти пісень Марусі Чурай, які розповідають про її особисті переживання. Серед них «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна», «Прилетіла зозуленька», «Зелененький барвіночку», «Летить галка через балку», «Ой, по горі, по долині», «В кінці греблі шумлять верби», «Сидить голуб на березі», «Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні», «Котилися вози з гори»...

    Проте творча спадщина цієї дівчини ними не обмежується. Адже відомо, що Маруся Чурай складала пісні з приводу найрізноманітніших життєвих подій. Мабуть, багато цих пісень до нас не дійшло, а деякі, безперечно, й досі живуть у народі як безіменні фольклорні твори.



    Ведучий 1. Проте й зараз, на нашу думку, українська культура має досить підстав для того, щоб записати на своїх скрижалях ім’я легендарної дочки українського народу, видатної поетеси, співачки Марини Гордіївни Чурай. Певне світло на особистість Марусі Чурай могли б пролити матеріали сотенних канцелярій, ратушні книги та інші різноманітні письмові свідчення, але їх поглинуло безжалісне полум’я велетенської пожежі, яка охопила Полтаву влітку 1658 року, через п’ять років після її передчасної смерті. Багато доказів існування М. Чурай саме як історичної особи загубилися разом із значною частиною архіву Г.Квітки-Основ’яненка, котрий, як відомо, цікавився долею української піснетворки. Але, незважаючи ні на що, Маруся Чурай іде протягом століть до свого народу.
    Ведучий 2. У 1987 році в Полтаві спорудили «Співоче поле Марусі Чурай», а в 2006 році їй було встановлено монумент навпроти музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя.

    Але найкращим пам’ятником Марусі є її пісні. Полтавці свято шанують пам'ять про славну землячку, її іменем названі вулиці, творчі ансамблі, фестивалі, конкурси. Берегиню української пісні Раїсу Кириченко також лагідно називають Чураївною.


    Звучить пісня «Ой дівчино, шумить гай!»
    Ведучий 1. Маруся Чурай – дівчина з легенди, цікавої, захоплюючої, що впродовж майже чотирьох віків тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше. Так, чотири століття ходять її пісні по землі, чотири століття любові вже подаровано людям. А попереду - вічність, бо велика любов і велика творчість – невмирущі.


    Коьрта
    Контакты

        Главная страница


    Ведучий є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, І є живі скарби, що йдуть по землі, йдуть від покоління до покоління. До таких скарбів належить І народна лірична пісня. Вона несе радість І смуток, чарує людську душу

    Скачать 319.71 Kb.