• Про книгу



  • страница1/24
    Дата22.01.2019
    Размер2.95 Mb.

    Вступ. Церковна письменність в період мужів апостольських


      1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

    Вступ.

    Церковна письменність в період

    мужів апостольських


    «Писання мужів апостольських,

    не дивлячись на їхню малочисельність

    і незначний обсяг, мають надзвичайно важливе

    значення як твори першохристиянського духу,

    живих і найдостовірніших носителів

    апостольського передання...»

    Професор Микола Сагарда

    Мужами апостольськими прийнято називати отців Церкви, які були безпосередніми учениками і приємниками святих апостолів. Саме словосполучення «апостольський муж» не є новим, воно було поширене ще в ранній період християнської Церкви. Климент Олександрійський у свої праці «Стромати» так називає автора «Послання» Варнави, неодноразово цей епітет вживається і в творі «Мучеництво Полікарпа». У 1672 році відомий знавець патристики Ж. Б. Котельє видав творіння п’яти авторів І і II століть, у яких назвав їх «отцями апостольських часів». Відтоді назва «апостольські отці» стала вживатися в західній науці. У вітчизняній патрологічній літературі використовується термін «мужі апостольські».

    Ранньохристиянські отці Церкви І і II століть започаткували святоотцівську писемність. Їхні творіння разом з постановами Вселенських Соборів становлять Священне Передання Православної Церкви, хоча варто зауважити, що не всі їхні думки були згодом сприйняті Церквою у повному обсязі.

    Не багато писемних пам’яток збереглось від часів мужів апостольських, та й ті, за словами прот. Петра Преображенського, «не вирізняються різноманітністю і повнотою богословського розкриття істин християнської віри: це період не стільки великої за обсягом і вченої писемності, скільки високих характерів, практичних діячів християнства».

    Мужі апостольські беруться за перо лише в надзвичайних обставинах. Цей факт незначної літературної продуктивності першого покоління післяапостольського часу варто визнати цілком природнім явищем. Тоді ще не було потреби у науковому обґрунтуванні окремих істин віри. Для перших християн було достатньо простого викладу євангельського вчення. Свідченням його Божественності була згадка про Господа, Його життя і діяльність, про особистості та чудеса апостолів, а також надзвичайні духовні дари, що мали місце.

    Писання мужів апостольських пройняті пастирським духом і свідчать про живу віру їхніх авторів. За стилем і складом вони близькі до книг Нового Завіту, особливо до апостольських послань, і є зв’язною ланкою між Священним Писанням і його християнським осмисленням у працях апологетів.

    За змістом всі твори мужів апостольських, як і апостольські писання, виділяються висотою релігійного почуття, особливою патріархальною простотою і задушевністю чисто батьківського тону в спілкуванні з читачами. Релігійна думка мужів апостольських, як і в апостолів, прививається свідомості віруючих прямо, без всяких особливих доказів, як ряд самоочевидних і беззаперечних істин, не допускаючи ніякого сумніву.

    Релігійна концепція мужів апостольських, зрештою, зводиться до трьох головних питань релігійної інтуїції – христології, еклезіології та есхатології, причому, серед них христологія займає центральне місце. До цього треба додати проблеми християнської моралі, які теж посідають одне із центральних місць у творах мужів апостольських.

    Мужам апостольським довелося протистояти юдеям, язичникам і християнським єретикам, що теж наклало відбиток на їхні писання.

    У теперішній час ці неоціненні документи першохристиянства вивчаються з різних точок зору. Літургісти черпають з них свідчення про порядок богослужіння древньої Церкви. Екзегетам вони цікаві як твори тих місцевостей, де були написані священні книги Нового Завіту. Церковні історики в них можуть знайти відомості про перші післяапостольські дестиріччя.

    До сьогоднішнього часу збереглося тільки кілька творів даного періоду, які не викликають сумніву щодо своєї достовірності:

    1. «Дідахі» – Учення дванадцяти апостолів.

    2. Два послання до Коринф’ян св. Климента Римського.

    3. Сім послань сщмч. Ігнатія Богоносця.

    4. «Послання» св. Полікарпа Смирнського.

    5. «Послання» Варнави.

    6. «Пастир» Єрми.

    Інколи буває важко встановити точний час появи цих пам’яток. Тут головне значення мають дані, які знаходяться в самому тексті твору, завдяки чому встановлюється хронологічна межа періоду, в який твір міг бути написаний, або час, раніше якого твір не міг бути написаний, або час, після якого написання його не могло мати місця.

    Усі перераховані вище праці мужів апостольських були перекладені українською мовою викладачами та аспірантами Київської православної богословської академії з текстів книги «Писання мужей апостольских» протоієрея Петра Преображенського, за винятком книги «Дідахі», яка була наново перекладена з грецького оригіналу.

    Нехай боголюб’язний читач пробачить упорядникам цієї книги за всі неточності та огріхи. Сподіваємося, що переклади праць святих отців та учителів Церкви українською мовою сприятимуть поширенню та утвердженню основ християнського православного віровчення та посядуть належне місце в науковому доробку українського богослів’я.



    Про книгу

    «Вчення Господа, (передане)

    народам через

    дванадцатьох апостолів»





    Чи не найдавнішою пам’яткою після апостольського періоду є «Дідахі». У древній Церкві цей твір набув широкої популярності і авторитету. Климент Олександрійський зараховує його до книг Нового Завіту, однак, починаючи з IV cm., виникають сумніви щодо такого високого авторитету, і вже Євсевій Кесарійський зараховує «Дідахі» до категорії спірних і підложних книг Нового Завіту, зауважуючи, що вони були відомі «багатьом учителям Церкви». Поступово, ймовірно, впродовж V cm., книга «Дідахі» виходять із церковного вжитку, її перестають читати і переписувати. Тільки в 1883 році ця пам’ятка ранньохристиянської писемності була відкрита митрополитом Філофеєм Врієнієм в рукописі XI cm., який зберігався в бібліотеці Єрусалимського Святогробського подвір’я в Константинополі.

    На думку вчених, «Дідахі» датуються другою половиною I cm. і, найімовірніше, написані у 60-80 pp. Місцем написання вважають Сирію або Палестину, деякі називають Єгипет. Автором твору дослідники називають християнина із євреїв, можливо він був слухачем і навіть супутником святих апостолів. Його знання текстів молитов і традицій говорять про те, що автор міг бути священнослужителем або наділеним цими правами.

    Текст твору складається з 16 глав. У перших шести главах викладається вчення про два шляхи - шлях життя і смерті. Подібне вчення міститься і в іншій пам’ятці періоду мужів апостольських - в «Посланні» Варнави. Шлях життя подається дуже детально, він полягає в любові до Бога, в любові до ближнього і в т. зв. «золотому правилі» - чого не бажаєш собі, того не роби й іншому. У п’ятій главі показано шлях смерті. Завершенням застережень є шоста глава, яка містить три настанови: остерігатися лжевчителів, які звертають з описаного шляху життя; нести тягар Господній, якщо і не повністю, то наскільки це можливо; і у всіх випадках утримуватись від вживання ідольської жертви.

    Можна зробити висновок, що вся перша частина - повчання оголошеному перед хрещенням: «Після того, як все це виголосили, хрестіть у воді живій в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» (гл. 7).

    В другій частині «Дідахі», яка є переважно літургічною, ми знаходимо такі цінні відомості:

    1) про святе таїнство хрещення (7 гл.). Зі змісту книги «Дідахі» видно, що у древній Церкві перед хрещенням майбутні повноправні християни обов’язково проходили оголошення, готувалися постом; хрещення звершувалось в ім’я Святої Тройці, здебільшого в проточній воді шляхом триразового занурення;

    2) про Євхаристію (9, 10 і 14 гл.). Участь у Євхаристії дозволено тільки охрещеним. Молитви читаються «пророками» не за встановленими формулами, а «скільки вони хочуть», що вказує на повний розквіт харизматичного життя християнської громади. Участь в євхаристичному житті передбачає, крім хрещення, ще і «святість», тобто чистоту совісті. В протилежному випадку пропонується покаяння, хоча в чому воно полягає, не сказано. Але все таки вказується необхідність сповідання гріхів (гл. 10, 14). Наведені три молитви при переломленні Хліба і питті з Чаші. Характерним в цих молитвах є початок майбутнього євхаристичного канону, який починається подякою Богу за сотворення світу і переходить після освячення Дарів у прохальні молитви за Церкву, за живих і померлих;

    3) про молитовне життя древніх християнських громад: про піст і триразову молитву (8 гл.), наводиться текст молитви «Отче наш», перед переломленням Хліба рекомендується сповідати гріхи. У творі згадується тільки про піст у середу і п’ятницю, на відміну від єврейських постів в понеділок і четвер. Отже, піст взагалі не повинен співпадати з постами «лицемірів», тобто євреїв. А про молитву говориться, що віруючі повинні тричі на день звертатися до Бога з молитвою «Отче наш».

    4) окремо в «Дідахі» говориться про християнську ієрархію. Вона складається із п’яти різних служителів Церкви - це апостоли (посланці), пророки (наділені харизмою), вчителі, єпископи і диякони. Перші три типи служіння відрізняються від останніх двох, бо ці служителі не обиралися громадою, а приймали на себе служіння самі; вони не обмежувались територіально в своєму служінні, не належали тільки окремій громаді, а всій Церкві; вони повинні були навчати, проповідувати і звершувати богослужіння; також вони повинні були вирізнятися винятковим аскетичним життям, особливо апостоли. Щодо пророків, то вони проповідували не язичникам, а християнам. Тому вони не є подорожуючими місіонерами, а можуть жити осіло. На відміну від них і від апостолів, вчителі проповідують Слово Боже, але не екстатично, а у вигляді повчань звичайного характеру. Про ці харизматичні служіння говориться у 11 і 12 главах. Тут також даються вказівки, як відрізняти істинних апостолів і пророків від неправдивих: за їх мораллю і поведінкою. У 15 главі говориться про поставлення постійних служителів Церкви - єпископів і дияконів, на відміну від подорожуючих апостолів, і про повагу до них: «Тому виберіть собі достойних перед Господом єпископів та дияконів, мужів смиренних та несріблолюбивих, правдивих та випробуваних... і не зневажайте їх, вам необхідно вшановувати їх разом із пророками та вчителями». У 13 главі говориться про утримання громадою служителів і бідних.

    В останній, шістнадцятій главі міститься заклик і застереження до пильності словами, які близькі до євангельського тексту, а також говориться про очікування другого пришестя Ісуса Христа.

    «Дідахі», безумовно, є цінною пам’яткою ранньохристиянської писемності, яка проливає світло як на віровчення, так і на богослужіння та повсякденне життя древньохристиянської церковної громади. Відкриття цього твору значно збагатило і церковно-історичну, і патрологічну науку.

      1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

    Коьрта
    Контакты

        Главная страница


    Вступ. Церковна письменність в період мужів апостольських