страница3/24
Дата22.01.2019
Размер2.95 Mb.

Вступ. Церковна письменність в період мужів апостольських


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Священномученик Климент

єпископ Римський


На жаль, зовсім не багато відомостей збереглося про третього римського єпископа (за свідченням св. Іринея Ліонського) св. Климента. За словами Тертуліана, єпископську хіротонію св. Климент прийняв від апостола Петра. Євсевій Кесарійський стверджує, що єпископське служіння св. Климента припадає на 92 - 101 pp.

Про мученицьку смерть св. Климента згадок у названих вище мужів немає. За переданням, відтвореним у житії, св. Климент помер мученицькою смертю в Херсонесі Таврійському, куди він був засланий римською язичницькою владою як християнин. Прийнято вважати датою його блаженної кончини 101 рік після Різдва Христового.

Св. Іриней Ліонський говорить про нього як про того, хто бачив блаженних апостолів і спілкувався з ними, ще мав проповідь апостолів у своїх вухах і їхнє передання перед своїми очима.

Заслуга знайдення мощей св. Климента належить святим рівноапостольним братам Кирилу і Мефодію. Під час своєї місійно-просвітницької подорожі вони знайшли святі мощі в Херсонесі. Частину їх вони принесли до Риму в дар Римській Церкві, а частину було перенесено до Києва і покладено в Десятинній церкві. Тепер мироточива глава св. Климента знаходиться в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. Автентичним твором св. Климента є його «Послання до Коринф’ян». Воно дійшло до нас у двох грецьких рукописах (V і XI стт.); є кілька перекладів цього послання на латинську (XI cm.) і сирійську (XII cm.) мови, а також фрагмент двох коптських перекладів (рукопис одного датується IV - V cm.). Датується це послання цілком точно - 96- 97 pp.

За своєю суттю ця пам'ятка є застережним посланням, яке вирізняється морально-біблійниим тоном. Безпосереднім приводом до написання послання була чутка, яка дійшла до Римської Церкви, про заворушення в Коринфській Церкві. Св. Климент свідчить, що серед коринфських християн виник заколот, можливо, такий, про який у своєму посланні у свій час писав святий апостол Павло. Це не були догматичні суперечки, а розділення: окремі члени коринфської громади, сповнені гординею і честолюбством, перестали коритися своїм законним пресвітерам і ухилялися від спілкування з ними.

Складається послання св. Климента з 59 глав. Умовно його можна поділити на дві частини: перша - морально-повчальна (4 - 36 глави) - містить низку загальних моральних пересторог, що спрямовані на засудження коринфських заколотників і похвалу чеснот - покори і послуху, необхідних для збереження церковного миру і єдності; друга частина (37 - 59 глави) - догматично-історична - принципово вирішує питання про необхідність встановлення церковного устрою, зокрема церковної ієрархії, і з цієї точки зору розглядає і засуджує коринфський заколот, закликає коринф’ян до покаяння і відновлення попереднього порядку.

Послання показує нам святого автора, світогляд якого наповнений і пройнятий духом Священного Писання, яке св. Климент постійно цитує і глибоко розуміє (переважно Старий Завіт - 88 посилань, і тільки інколи Новий Завіт - 11 посилань). Св. Климент двічі посилається на вислови Господа (логії, або аграфи, - слова, яких немає в Євангелії), черпаючи їх з усного Передання.

Він ясно вчить про богонатхненність Старого Завіту: «Подивіться у Писання - ці істинні слова Святого Духа; помітьте, що в них нічого несправедливого і неправильного не написано» (гл. 45).

Вчення про Пресвяту Тройцю у «Посланні» висловлене тільки в загальних рисах і детально не розробляється. Тринітарна формула у св. Климента сформульована чітко у вигляді клятви: «Живий Бог і живий Господь Ісус Христос, і Святий Дух, віра і надія вибраних» (гл. 57), і у вигляді запитання: «Чи не одного Бога й одного Христа маємо ми? Чи не один Дух благодаті вилитий на нас?» (гл. 46).

Варто зауважити, що слово «Бог» служить у нього визначенням першої Особи Святої Тройці. Головний акцент у «Посланні» робиться на тайну домобудівництва Божого, в якому беруть участь всі Іпостасі Святої Тройці: Богу Отцю належить влаштування Царства Божого; Син - головне знаряддям і зосередженням домобудівництва спасіння роду людського, а Святий Дух зображається як Повнота благодатних засобів, що ведуть до спасіння.

Христос говорив вже у Старому Завіті через Духа Святого. Він - сяйво величі Божої, і тому перевершує ангелів. Через Нього ми споглядаємо на висоту небес і споглядаємо Бога. Яскраво виділена в «Посланні» людська природа Христа. Він походить від Авраама по плоті і є Отрок Божий; діло Христа - наше спасіння.

Про Святого Духа св. Климент говорить дуже коротко: він називає Його Джерелом і Вилиттям благодаті Божої, а також Джерелом пророчого натхнення про тайну викуплення.

Оскільки в перші віки християнства надія на швидке пришестя Христа була, очевидно, пануючим настроєм християнського світу, есхатологія у св. Климента розвинена більш глибоко. Він вказує на велич і красу майбутніх обіцяних дарів. Тільки життя у Христі відкриває людині вхід у майбутнє Царство Боже.

Особливо розвинене у св. Климента вчення про церковний устрій. Він чітко вказує на Божественне заснування церковної ієрархії, яка пов'язана з ідеєю неперервного ієрархічного переємства: «Христос, - говорить св. Климент, - був посланий від Бога, апостоли - від Христа, апостоли, прийнявши повеління, пішли благовіствувати грядуще Царство Боже. Проповідуючи по різних країнах і містах, вони первенців із віруючих після духовного випробовування поставляли в єпископи і диякони для майбутніх віруючих» (гл. 42).

Хоча у св. Климента ясно говориться про Божественне встановлення церковної ієрархії, однак в нього немає чіткого ;розмежування ступенів ієрархії, а також він називає тільки дві ступені: єпископ і диякон, пропускаючи ступінь пресвітера. Це пов'язано з тим, що у той час ще не було усталеної термінології у визначені ступенів церковної ієрархії: в древності пресвітерами називались не тільки єпископи (Діян. 20: 17), але й самі апостоли (1 Пет. 5: 1).

Дане «Послання» користувалося великим авторитетом у древній Церкві. Климент Олександрійський зараховує його до канону новозавітних книг, а Євсевій Кесарійський сповіщає, що в його часи послання св. Климента читалось у церквах (вірогідно, за богослужінням).

Крім цього автентичного твору св. Клименту приписують ще «Друге послання до Коринф’ян». Сумніви в правдивості його авторства висловлювались вже в IV cm. Так, Євсевій Кесарійський зазначає: «Варто знати, що Клименту приписують і друге послання, яке не так відоме, як перше, і в древності його не знали» (Церк. істор., кн. 3:38).

Текстуальний аналіз змісту «Другого послання» дозволяє датувати його походження серединою II cm., 130 - 145 pp. Місцем написання дослідники називають Рим, Коринф і Єгипет. За жанром твір ніяк не можна назвати посланням: він є типовою проповіддю, яка, можливо, була виголошена в Коринфі, містить низку моральних пересторог і настанов. З тексту видно, що невідомий автор належав, найімовірніше, до навернених із язичників, на що у проповіді є два натяки (гл. 2 і 3).

Щодо віровчення, відображеного у «Другому посланні», то воно не багате за своїм догматичним змістом. Тут важливе пряме свідчення про божественність Спасителя: «Браття! Про Ісуса Христа ви повинні помишляти як про Бога і Суддю живих і мертвих» (гл. 1). Характерною рисою є вчення про предвічне існування Церкви: «Світ сотворений для Церкви».

Крім «Другого послання», св. Клименту Римському приписуються й інші твори, серед яких: «Апостольські правила», «Постанови апостольські» (принаймні редагування), два послання «Про дівство» і апокрифічна збірка Псевдо-Климентини (Клементини).


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Коьрта
Контакты

    Главная страница


Вступ. Церковна письменність в період мужів апостольських